Народився він у селі Бережнівка Кобеляцького району у родині Андрія Івановича та Наталії Порфирівни Касьянів. У роду знахарував і дід Іван, і батько. «Батько простим трудягою був, - згадував Микола Андрійович. І тваринам допомагав, і людям. Ніч чи день, а якщо приходили до нього за допомогою, не відмовляв ніколи. Мене він наставляв: дивися як я роблю, і думай сам, через голову пропускай». Андрій Іванович і спину правив, і вивихи, і горбатих виправляв, ставив на місце хребетні диски. Він любив розповідати, що у запорізьких козаків неодмінно був костоправ, без якого вони не рушали в далекий похід.
«Дивитися як працював батько було дуже цікаво. Стогне людина, життю не рада, а дивись - розправилась. Як це? Яка чудодійна сила була в його руках?», - згадував молодший син. Та були й доноси, і арешти, і тюрма. З Андрія Івановича брали підписку про те, що він покине лікування. А в одній з центральних газет навіть з'явилася стаття, що радянська система охорони здоров'я досягла небачених висот і лише старий Касьян кидає тінь на передову науку. В такій атмосфері зростав Микола Андрійович.
Доля його могла скластися по-різному, але батько наполіг, щоб сини Михайло і Микола вступили до медичного інституту. Михайло став терапевтом, а Микола - санітарним лікарем. Саме він дав обіцянку не покидати батькової справи. Вдень працював на посаді головного лікаря будинку-інтернату престарілих і інвалідів. Вночі (іншого часу немає і він звик спати по дві-три години на добу) - прийом хворих, часто прибулих здалеку. Касьян по натурі своїй гуманіст і лікар в первісному понятті цього слова. Оглядаючи пацієнта і проводячи своїми чутливими руками по хребту, називав діагноз і починав лікування. Щоб відволікти людину від сумних думок шуткував, розповідав різні байки, голосно сміявся. У відповідь на розпач хворих, заспокоював: «Декілька разів до мене приїдеш, і все. Не плач, дівчинко, до ста років жити будеш». Іноді доводилось говорити: «Це не моє. У вас попереду тільки операція».
Касьян працював як величезний госпіталь. Ніхто не змушував його, не зобов'язував – це йшло від серця, від співчуття. Він не уявляв себе без людей, без хворих. Люди давали йому натхнення, піднімали настрій, примушували забувати всякі негаразди. Вони теж розуміли свого лікаря, його жарти. Вони вірили в Касьяна. Через руки Миколи Андрійовича Касьяна пройшли тисячі людей. Як згадує його дружина, його вірний друг, Андріана Миколаївна, чоловік страшенно втомлювався, від роботи опухали руки. Оце несамовите бажання віддавати себе всього людям справедливі і чесні журналісти назвали «феноменом несамовитого лікаря Касьяна».
Метод його незвичайний, несхожий на традиційні. А раз несхожий, то треба, щоб його не було, - так вирішили деякі колеги лікаря. А один із тодішніх партійних керівників району та місцевий чиновник радили назавжди покинути межі не тільки району, а й Полтавщини та України. Тільки Касьян приріс до Кобеляк. І завжди повторював: «Не хочу… Не поїду… Не проміняю». Миколу Андрійовича не раз викликали в прокуратуру, на різні комісії - перевіряли, давили, загрожували, залякували, змушували відмовитись від методів лікування, називаючи шарлатаном.
Іноді у нього просто опускалися руки, наставали хвилини відчаю. Але він витримав все. Андріана Миколаївна згадує: «Його люди і врятували. Дивлячись із вікна на чергу пацієнтів, він вставав і йшов допомагати». І допомагав не заради слави і грошей. Допомагав усім, не дивлячись на вік, матеріальний стан, національність… Він пройшов шлях від повного невизнання його таланту і праці до по-справжньому заслуженої слави. Він залишив учнів, які продовжують справу Касьяна в Україні і за кордоном. Він живе у пам'яті людській! У цей день згадуємо його вічне: «Я люблю вас, люди!».
Підготувала старший науковий співробітник Клочко Валентина.