11 квітня – Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Це – пам’ятна дата, що відзначається громадськими організаціями та окремими органами влади в Україні в пам'ять про 11 квітня 1945 р., коли в’язні найбільшого концтабору Бухенвальд почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців. До моменту, коли в Бухенвальд увійшли американські війська він уже знаходився під контролем повсталих. Показання в’язнів Бухенвальда, що вижили, а також сліди, які не встигли замести фашисти, стали одним із основ звинувачення міжнародного Нюрнбергського трибуналу. Бухенвальд був лише одним з численних таборів, де містилося понад 20 мільйонів осіб із 30 країн світу, 12 мільйонів з них не дожили до звільнення. Дослідники вважають, що на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів.
Найбільш відомими були табори:
- Дахау – перший нацистський концтабір почав діяти з 22 березня 1933р., в ньому проводилися нелюдські медичні експерименти над в’язнями.
- У 1937 р. неподалік від Веймару був побудований концтабір Бухенвальд – один із самих великих і всесвітньовідомих з написом над входом «Кожному своє».
- 27 квітня 1940 р. за наказом Генріха Гіммлера в окупованій Польщі був створений концтабір Освенцім. Тут у перше була випробувана отруйна речовина для майбутніх газових камер. У цьому таборі загинуло близько 1,5 мільйона людей.
Не оминула ця біда і Полтавщину. «Хорольська яма» - це нацистський табір смерті під відкритим небом для військовополонених Червоної Армії в м. Хоролі. Ямою концтабір у Хоролі назвали тому, що фашисти організували його у виробленому глиняному кар’єрі цегельного заводу, огородивши колючим дротом.
За два роки – з 20 вересня 1941 р. по 15 вересня 1943 р. – через нього пройшло понад 100 тисяч осіб. Основний контингент – це радянські бійці, що потрапили в полон після оточення і розгрому чотирьох армійських угрупувань Південно-Західного фронту в районі Лубен – Лохвиці (так званий «київський котел»). Пізніше сюди поміщали і єврейське населення.
Концтабір у Хоролі спочатку планувався як транзитний або пересильний, але з часом перетворився у концентраційний за реєстром «Дулаг № 160». Полонених було так багато, що не було де не те, що лягти, а й сісти. Тому вони весь час пересувалися з місця на місце.
В’язнів тут не лише піддавали катуванню, а й цькували вівчарками, топтали копитами коней і використовували як матеріал для медичних експериментів. Люди масово гинули від спраги, холоду і хвороб.
Спочатку баланду зварену з неочищеної картоплі чи картопляного лушпиння, буряків, проса, різних рослинних відходів, видавали двічі на добу, а потім – один раз у 3-4 дні. Хліб майже не видавали, лише іноді хлібину на кількасот чоловік. Але більше всього полонені боялися «госпіталя». Нацистські медики Фрюхте і Шредер організували в домі будинку культури місце для дослідів. Туди попадали як раз фізично сильні військовополонені. Лікарі ламали приреченим руки і ноги, вирізали органи і кидали ув’язнених в льодяну ванну, фіксуючи час до смерті. Із лазарету не вийшов ні один чоловік, а в таборі за ніч гинуло близько 300 осіб.
Очевидець подій в «Хорольській ямі», колишній в’язень художник О. Різніченко, написав картину на якій зобразив, як фашисти глумилися над полоненими. Ця картина була направлена в Нюрнберг.
Письменник М. Дубов написав про концтабір «Хорольська яма» повість «Біля самотнього дерева».
На початку жовтня 1941 року пересильний табір для військовополонених Дулаг – № 160 був переповнений настільки, що нацистське командування наказало перевести частину полонених до інших міст, в тому числі Кременчука.
Насувалася зима 1942 року – рання, сніжна й морозна. У норах, виритих у котловані руками людей, тепліше не ставало. Літнє обмундирування давно перетворилося на лахміття, а босі ноги – у криваві виразки. По ямі снували голі й босі люди. На днищі і в норах лежали хворі на запалення легень, туберкульоз, криваву дизентерію.
Полонених за всякої підозри кидали до глибокої ями, де було 10 камер.

Там людина могла знаходитись лише напівзігнутою, без хліба і води кілька днів. Мало хто витримував такі знущання. Двадцятилітні юнаки виходили звідти згорбленими старими. Більшість – помирало.
Недарма про Хорольський табір люди говорили: «Пішов Микола до Хоролу», тобто німці відправили на той світ.
В Акті комісії по розслідуванню військових злочинів від 1 жовтня 1943 р. зазначено: безпосередніми винуватцями знищення людей в «Хорольській ямі» є гебітскомісар Ейзенах, начальник гестапо Дітман, комендант Зінгер, єфрейтор Нідерайн (у 1942 р. нагороджений Залізним хрестом).
За життя в’язнів «Хорольської ями» вели боротьбу і місцеве населення. Воно допомогло врятуватися невеликій кількості ув’язнених. На початку війни німці відпускали військовополонених на поруки родичів. Тож місцеві жінки називали зовсім незнайомих військових братами, чоловіками, батьками і забирали додому. А потім ті переходили лінію фронту і приєднувалися до діючої армії.
Серед них були і брати-композитори Ілля і Платон Майбороди, яких із табору викупили рідні.
Нацистське пекло, через яке довелося пройти в’язням таборів смерті наклало відбиток на все їх подальше життя. Ми вшановуємо пам'ять людей, чия мужність і незламна сила духу перемогли нелюдський режим нацистських катівень. Ми схиляємо голови перед пам’яттю закатованих фашистами в’язнів і пишаємося стійкістю тих, хто залишився живим після нелюдських випробувань.
 
Берзой Валентина Миколаївна,
старший науковий співробітник
науково-дослідного відділу фондів ПКМВК