До 457-річчя Литовського статуту Банкарт в артикулах Литовського Статуту. (продовження)
Стигматизована ранньомодерним суспільством пара (незаміжня мати і банкарт) піддавалася дискримінації не лише через усталену думку про неприпустимість відтворення шляхетського стану поза шлюбним союзом.
Артикул 7-й розділу VІІІ-го присвячений причинам, через які батько-шляхтич міг відсторонити своїх законних дітей від спадкування. Підстави, на яких спадщини позбавлялися сини та доньки, співпадали лише у випадку, коли дочка або син «не для користі держави, а зі злості або ненависті виступають проти батька або матері, якщо справа йде про життя» (маються на увазі свідчення в суді з приводу звинувачень, які передбачали смертну кару для визнаного винним – О.З.). Далі законодавець навів перелік випадків, коли батько міг позбавити сина спадщини (підняв руку на батька, відібрав батьківський маєток насильно, не поручився за батька в суді, не викупив батьків з полону тощо).
На підставі того ж артикулу 7-го незаміжня шляхтянка позбавлялася спадщини, «коли дівка непорядні вчинки робить, цноту свою занапащаючи, а батьки їй заміжжя не забороняли і у віні (тобто, приданому – О.З.) не відмовляли, і вона, продовжуючи чинити непорядно, до досягнення 25 років заміж не вийшла». Наголошуємо, що законодавець нічого не зазначив про позашлюбну дитину, яку в разі появи  на світ можна було б вважати єдиним переконливим доказом нецнотливої поведінки. Отже, для дівчини достатньо було лише підозри, щоб втратити право на свою частину спадщини.
Банкарт в середовищі шляхти стигматизувалася уже як незаперечний наслідок нецнотливої поведінки. Народжений поза шлюбом позбавлявся права спадкувати: «... І таким дітям батько від законних дітей і від кровних (родичів – О.З.), нічого відписати не може» (23-й артикул ІІІ-го розділу).

В аграрному суспільстві володіння землею було основним привілеєм шляхтича й основним критерієм приналежності до шляхетського стану, про що вже йшлося в одному з попередніх матеріалів від 28 лютого 2023 р. Таким чином, можна зробити висновок, що моральний осуд мав цілком матеріальне підґрунтя. Зважаючи на законодавчі норми, банкарт і його мати відсторонювалися від спадщини. Їхня роль в рамках шляхетського стану зводилася до жалюгідної.
Твердження про народження шляхтича (або шляхтянки) «від нецнотливого ложа» було не просто образливим. Воно тягнуло за собою юридичні наслідки й загрожувало стабільності спільноти шляхтичів. Покарання для особи, яка наважилася заявити про позашлюбне походження окремого шляхтича, передбачав артикул 23-й розділу ІІІ-го.
Згідно норм виписаних законодавцем, якщо кривдник не обґрунтує звинувачення у незаконнонародженості, то він має перед судом перепросити і обов’язково публічно виголосити словесну формулу «у тому на тебе брехав, як пес». Якщо кривдник, не довівши виголошене звинувачення, відмовлявся озвучувати вище згадану формулу, то законодавець передбачив ув’язнення такої особи доти, доки вона публічно не визнає себе наклепником.  
Зізнання у брехні ставило під сумнів шляхетську честь, а честь для благородної людини була такою ж дорогою, що й життя для простолюдина.

Підготувала Олена Замура, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу пізнього середньовіччя та нової історії.

До 457-річчя Литовського статуту

Банкарт в артикулах Литовського Статуту.

(продовження)

Стигматизована ранньомодерним суспільством пара (незаміжня мати і банкарт) піддавалася дискримінації не лише через усталену думку про неприпустимість відтворення шляхетського стану поза шлюбним союзом.

Артикул 7-й розділу VІІІ-го присвячений причинам, через які батько-шляхтич міг відсторонити своїх законних дітей від спадкування. Підстави, на яких спадщини позбавлялися сини та доньки, співпадали лише у випадку, коли дочка або син «не для користі держави, а зі злості або ненависті виступають проти батька або матері, якщо справа йде про життя» (маються на увазі свідчення в суді з приводу звинувачень, які передбачали смертну кару для визнаного винним – О.З.). Далі законодавець навів перелік випадків, коли батько міг позбавити сина спадщини (підняв руку на батька, відібрав батьківський маєток насильно, не поручився за батька в суді, не викупив батьків з полону тощо).

На підставі того ж артикулу 7-го незаміжня шляхтянка позбавлялася спадщини, «коли дівка непорядні вчинки робить, цноту свою занапащаючи, а батьки їй заміжжя не забороняли і у віні (тобто, приданому – О.З.) не відмовляли, і вона, продовжуючи чинити непорядно, до досягнення 25 років заміж не вийшла». Наголошуємо, що законодавець нічого не зазначив про позашлюбну дитину, яку в разі появи  на світ можна було б вважати єдиним переконливим доказом нецнотливої поведінки. Отже, для дівчини достатньо було лише підозри, щоб втратити право на свою частину спадщини.

Банкарт в середовищі шляхти стигматизувалася уже як незаперечний наслідок нецнотливої поведінки. Народжений поза шлюбом позбавлявся права спадкувати: «... І таким дітям батько від законних дітей і від кровних (родичів – О.З.), нічого відписати не може» (23-й артикул ІІІ-го розділу).

В аграрному суспільстві володіння землею було основним привілеєм шляхтича й основним критерієм приналежності до шляхетського стану, про що вже йшлося в одному з попередніх матеріалів від 28 лютого 2023 р. Таким чином, можна зробити висновок, що моральний осуд мав цілком матеріальне підґрунтя. Зважаючи на законодавчі норми, банкарт і його мати відсторонювалися від спадщини. Їхня роль в рамках шляхетського стану зводилася до жалюгідної.

Твердження про народження шляхтича (або шляхтянки) «від нецнотливого ложа» було не просто образливим. Воно тягнуло за собою юридичні наслідки й загрожувало стабільності спільноти шляхтичів. Покарання для особи, яка наважилася заявити про позашлюбне походження окремого шляхтича, передбачав артикул 23-й розділу ІІІ-го.

Згідно норм виписаних законодавцем, якщо кривдник не обґрунтує звинувачення у незаконнонародженості, то він має перед судом перепросити і обов’язково публічно виголосити словесну формулу «у тому на тебе брехав, як пес». Якщо кривдник, не довівши виголошене звинувачення, відмовлявся озвучувати вище згадану формулу, то законодавець передбачив ув’язнення такої особи доти, доки вона публічно не визнає себе наклепником.

Зізнання у брехні ставило під сумнів шляхетську честь, а честь для благородної людини була такою ж дорогою, що й життя для простолюдина.

Підготувала Олена Замура, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу пізнього середньовіччя та нової історії.