Євген Олександрович (19.12.1903, с. Солониця, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. — 19.11.1972, Бахчисарай, Крим).
У дворічному віці після хвороби осліп. Був відданий до школи сліпих. Школу не закінчив, бабуся перевезла його до Ромен. Грати на бандурі вчився у кобзаря М. П. Олексієнка. У 1927 р. керував великим ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів, з якою мандрував. У 1930-х виступав як соліст-бандурист, кобзарював, мандруючи зі своєю дружиною Лідією Дмитрівною, яка була його поводирем.
Тут на знаменитому Іллінському ярмарку в роменських кобзарів навчався всесвітньо відомий Остап Вересай. Яскравим їх виразником був і Євген Адамцевич — один із славетних кобзарів України. Майже півстоліття ніс він у маси схвильованість мистецької гри і натхненного співу. Більшу частину життя народний мистець прожив у нестатках, зазнавав утисків та переслідувань. Проте дух талановитого співця не зламався під вагою тоталітарного режиму.
У репертуарі Є. Адамцевича переважали українські народні пісні (історичні — про Байду, Морозенка, Палія, Супруна; родинно-побутові; гумористичні й сатиричні), серед яких оригінальні «Суд Байди», «Славно твоя кобза грає». Співав пісні «На захід сонце вже схилилось» на слова А. Карпенка, думу-пісню «Євшан-зілля» на слова М. Вороного, пісні на вірші, О. Олеся, П. Ж. Беранже. Створив кілька власних творів, серед яких: «У неволі», «Дума про Івана Федька» інші. Скомпонував і відомий «Запорізький марш» (який в обробці В. Гуцала увійшов до репертуару Київського оркестру народних інструментів).
Улюбленим своїм поетом Є. Адамцевич називав Т. Шевченка. Не випадково в його репертуарі чимало пісень на його слова: «Думи мої», «Вітер з гаєм розмовляє». «Плавай, плавай лебідонько», «Ой, три шляхи широкі», «Тарасова ніч»; загальновідомі його пісні про Шевченка: «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка», «На високій дуже кручі», «Розмова Шевченка з дубом».
Виступи роменського кобзаря біля Шевченкової могили у Каневі 1971 й 1972 рр. лишилися назавжди у серцях тих, кому випало щастя його слухати. На Чернечій горі Є. Адамцевич знайшов вдячну аудиторію не лише з-поміж українців, а й людей різних національностей. Кобзар приходив у музей з дружиною задовго до його відкриття і залишав Тарасову гору, коли вже не було для кого грати. Лилися неповторні звуки бандури, задушевний спів натхненного українського Гомера, люди, затамувавши подих, ловили кожне його слово. Працівники музею пропонували робити маленькі перерви між виступами, але люди «пливли» на Тарасову гору безперервним потоком, і він не міг відмовити їм у грі. Мистець виконував щораз нові твори, зрідка повторювався і тільки «Пісню про Шевченка» на слова опального автора Володимира Данилейка, наукового працівника Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України, якого в той час за «націоналізм» звільнили з роботи, співав щоденно:
Ой, над Дніпром, у Каневі,
На Чернечій на горі.
Спочива Тарас Шевченко.
Наш Кобзар із кобзарів.
Полтавці і науковці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського добре пам’ятають В. Данилейка, великого знавця народного пісенного спадку, який нам розповідав і про кобзаря Євгена Адамцевича.
