У документі зокрема розповідається, як у Полтаві кінця ХІХ сторіччя було влаштоване вуличне освітлення. Це були гасові ліхтарі різних систем і розмірів. Таке освітлення не було цілком надійним і безпечним, залежало від погоди, згасало від голосних звуків. Бували випадки, коли молоді хористи, що поверталися із собору після вечірньої служби, бешкетуючи, починали голосно співати, від чого ліхтарі вздовж вулиці вимикалися. Та згодом у дворі будинку Варшавських по вул. Олександрівській київською компанією «Савицький і Страус» була збудована електростанція, і в центрі міста з’явилися ліхтарі з електричними лампами.
Саме на цій електростанції і працював лінійним монтером впродовж 1890-1893 років Амос Сидорович. До його обов’язків входило проведення електричних проводів вулицями до ліхтарних стовпів і в середину будівель, закріплення їх у спеціальні пази, встановлення ламп та ізоляторів. Електролампи на той час виготовлялися з вугільними волосками і давали дуже тьмяне світло. Але відсутність гасового смороду і легкість увімкнення освітлення надавали їм значну перевагу, тому городяни радо сприймали цю технічну новацію. Важко сказати, чи Амос Шевченко дійсно був саме першим у місті електромонтером. Вірогідніше, одним із перших, бо за архівними документами, електростанція «Савицького і Страуса» працювала з 1888 року, а ще раніше, у 1881 році, згадується наявність у Полтаві електромагнітної машини Грамма, від якої живилися вуличні ліхтарі. Звичайно ж, були робітники, які цю техніку обслуговували. Та у нарисі наводяться ще й інші факти трудової біографії Амоса Шевченка, які дають нам право вважати його людиною цікавою і непересічною. Виходець із селянської родини, змушений працювати з 11-річного віку, не отримавши не тільки спеціальної, а навіть і початкової освіти, він мав неабиякі здібності до механіки, швидко засвоював нові знання і вміння. Розпочавши свою трудову діяльність спочатку учнем, потім підмайстром і майстром, у 20 років вже був досвідченим слюсарем-ремонтником, якому довіряли роботу із паровими двигунами, а працюючи на електростанції підвищив свою кваліфікацію до машиніста (механіка).
Саме ця професія і стала справою всього подальшого життя Амоса Сидоровича. З 1896 року він перейшов на роботу до Акцизного управління і включився у будівництво горілчаних заводів, фактично виконуючи інженерну роботу. Під його наглядом і керівництвом відбувався монтаж устаткування на заводах у Кременчуці, Полтаві, Костянтинограді, Кобеляках, Лубнах, Хоролі, Переяславі, Золотоноші, Яготині, Ромнах, Лохвиці, Гадячі, Зінькові, Миргороді, Прилуках, Пирятині. Після завершення монтажних робіт Управління призначило Амоса Шевченка машиністом на Кременчуцький завод №3, а невдовзі, зважаючи на кваліфікацію і організаторські здібності, перевело до Полтавського винного складу №1, де він працював механіком і начальником з техніки безпеки до 1928 року. У нарисі докладно описані декілька випадків, коли технічні вдосконалення, внесені Амосом Сидоровичем, підвищували продуктивність виробництва, рятували заводи від пожеж і навіть запобігли розграбовуванню і підриву полтавського складу «малокультурними людьми» у жовтні 1917 р.
Амос Шевченко був активним громадянином, одним із організаторів профспілкового руху в Полтаві, депутатом Міської Ради. Працюючи в секції народної освіти, сприяв розбудові 5-ї школи і дбав про благоустрій району Павленків, де проживав із родиною. Є свідчення, що був прихильником українського національного руху і автокефальної церкви.
Талановитою і надзвичайно обдарованою людиною – композитором, музикознавцем і педагогом – був і сам автор нарису Сергій Амосович Шевченко (1898-1985). Він навчався у Харківській консерваторії, концертував у складі оркестрів теренами Західної України і Чехословаччини, а за спогадами студентів Полтавського музичного училища (тепер – Полтавський фаховий коледж мистецтв імені М. В. Лисенка), в якому викладав у 1946-1960 роках, ходив у вишиванці й розмовляв виключно українською, що було незвичним у ті часи.
Один невеличкий архівний документ не тільки розповів нам про зародження електроенергетики в Полтаві, а й спонукав зацікавитися біографіями двох наших непересічних земляків. Факти, наведені у нарисі, підтверджуються документами, переданими С. А. Шевченком до фондової колекції музею із власного сімейного архіву.
При підготовці матеріалу використані також дані офіційного сайту «Полтаваобленерго» і монографії Л. Булави «Павленки і Тарновщина: книга з краєзнавства» (Полтава, 2023).
Підготувала наукова співробітниця наукової бібліотеки С. Капко