Для здійснення планів перших п’ятирічок тоталітарна держава потребувала багатьох засобів індустріалізації, але при цьому боялася потрапити в економічну залежність від «ворожого капіталістичного оточення». Стовідсотково імпортозалежною виявилась стратегічно важлива гумово-технічна промисловість, яка базувалася на застосуванні натурального соку гевеї — каучуконосної рослини, що вирощувалася в Бразилії. Тож іще наприкінці 1920-х років перед радянськими науковцями було поставлене завдання знайти свій власний замінник бразильського каучуку. Завдання було настільки важливим, що для його реалізації створили спеціальні наукові та управлінські установи, а на чорноморському узбережжі розбили експериментальні плантації тропічної гевеї та субтропічних гваюли, евкомії і саппіума. Екзотичні саджанці швидко загинули, і тоді вчені звернули увагу на менш вибагливі трав’янисті рослини. Дослідивши до початку 1930-х років більш ніж 900 видів, назвали найперспективніші: хондрилла і три види сагизів. Найбільш придатним для промислового розведення визнали ендемік Казахстану кок-сагиз. Це дворічна трав’яниста рослина родини айстрових, схожа на звичайну кульбабу, з довгим розгалуженим коренем, сік якого має великий вміст каучуку. У 1933 році дали перший врожай промислові плантації кок-сагизу в Запорізькій області, а найбільшого поширення в Україні він набув у післявоєнні 1940-і роки. Паралельно науковці вдосконалювали технології вироблення штучного каучуку, і коли їм це достатньою мірою вдалося, на початку 1950-х кок-сагизова кампанія була згорнута.
Нова культура виявилась примхливою, а її вирощування надзвичайно трудомістким. Кок-сагиз полюбляв родючі, добре зволожені чорноземні ґрунти, додатково удобрені сумішшю органічних і хімічних добрив. Ні про яку спеціальну техніку у той час й мови бути не могло, всі операції, від посіву до збирання врожаю коренів і насіння, виконувалися вручну. Тільки прополювань сапою за сезон мало бути 12, щоб повністю знищити конкуруючий вид — кульбабу лікарську, перехресне опилення з якою призводило до різкого зниження вмісту каучуку. Кожен довгий і тонкий кок-сагизовий корінець мав бути витягнутий із ґрунту повністю, без ушкоджень, щоб запобігти втратам цінної сировини, а збираючи насіння (дуже подібне до насіння кульбаби), необхідно було вловити момент, коли воно вже достигне, але ще не розлітатиметься від вітру. І лише застосування практично безкоштовної праці колгоспників, організованих у спеціальні каучуківницькі бригади і ланки, дозволяло отримувати від вирощування кок-сагизу бажаний економічний ефект.
До «легкої» операції збирання насіння зазвичай залучалися діти. Розрахунок із селянами вівся в ті часи «трудоднями». У документі зберіглася розрахункова таблиця, з якої видно, що рядовий член ланки у одному з колгоспів Ново-Санжарського району за сезон вирощування кок-сагиза отримав «для стимулювання»: «20 пар калош, 18 метрів мануфактури, 6 шматків мила і 5 кг кондитерських виробів (на загальну суму 890 крб.) ». Якщо зауважити, що не дуже якісні калоші були єдиним на усі сезони повсякденним взуттям для дорослих і дітей, а селяни мали великі сім’ї, то зрозуміло, що це не так вже й багато, як може здатися на перший погляд. Колгоспники відразу зненавиділи як сам кок-сагиз так і агротехніку його вирощування. Та їхній ентузіазм підтримувався широкою пропагандистською кампанією, матеріалами про вирощування кок-сагизу рясніла кожна газета. Неозорі кок-сагизові лани щедро родили нових Героїв соціалістичної праці та, не менш щедро, «саботажників» і «ворогів народу», які не справлялися з плановими завданнями. Проводилися помпезні з’їзди і наради каучуківників. На сценах театрів йшла музична комедія «Кок-сагиз», лунав «Коксагизний марш». «Де пісок шумів, Там сади та ліс, А між смугами Росте кок-сагиз», - малював ідилічну картинку поет Павло Усенко, а селяни, повзаючи коксагизовими рядками із примотаними ганчір’ям на коліна розірваними калошами, пошепки декламували своє, народне: «Ой спасибі Іллічу, що я хліба не печу, а ще й Сталіну-грузину що обув нас у резину».
Підготувала наукова співробітниця Наукової бібліотеки Світлана Капко