У період нацистської окупації краю лише у м. Полтава діяло 4 табори смерті, що знаходилися в районі ЗОШ № 7 і № 27, біля Червоних казарм і в Гришкиному лісі (мікрорайон Половки). На старому полтавському цвинтарі, у дворі школи № 27 та за містом полтавців розстрілювали, закопували живими. Як можуть свідчити документи, лише в Полтаві тоді було знищено близько 22 тис. осіб, у тому числі всі хворі Полтавської обласної психлікарні – майже 1 тис. дорослих і 100 дітей. У яру між Пушкарівкою і Супрунівкою нацисти розстріляли майже 10 тис. євреїв, а неподалік Білої гори – табір ромів, що стояв біля шляху на Харків.
Одним із найсмертоносніших місць в області у роки окупації став Кременчук, де нацисти створили мережу таборів для військовополонених і місцевого населення. Тут із вересня 1941 р. по вересень 1943 р. у таборах смерті було знищено понад 60 тис. військовополонених і понад 37 тис. осіб цивільного населення кількох суміжних областей – Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та ін. У результаті вбивства та переселення частини населення до Німеччини зі 115 тис. довоєнного населення Кременчука на момент його звільнення тут залишилося всього 18 тис. мешканців.
У період окупації на теренах Полтавщини діяли 48 концентраційних таборів для військовополонених, у той час, коли на території України їх налічувалося 180. Найбільші з них були в Кременчуці, Хоролі, Полтаві й Лубнах. Упродовж 1941–1943 рр. нацисти знищили тут понад 261,5 тис. військовополонених.
Поряд із концтаборами для військовополонених у краї функціонувала мережа таборів для цивільного населення, спрямована насамперед на утримання осіб, які саботували мобілізацію на примусові роботи до Німеччини. У роки окупації з Полтавщини на такі роботи до Німеччини нацисти вивезли 159,5 тис. осіб.
Тисячі тодішніх мешканців східних областей України, приречених нацистами на знищення, відправлялися до концтаборів Європи. Ешелони з українським людом рухалися в Бухенвальд, Маутхаузен, у Ґросс-Розен і Дахау та до інших «фабрик» смерті. Під кінець літа 1943 р., коли нацистська Німеччина повністю усвідомила катастрофу поразок на фронті, психоз вбивства опанував не лише есесівців, які спрямовували цей потік жертв до таборів, але й цивільне німецьке населення. Траплялися випадки, коли на під’їзді до концтаборів на транспорти з в’язнями нападали молоді хлопці і навіть жінки, знущалися й били їх... Такими були криваві «жнива» морального виродження і духовного здичавіння тодішнього покоління німців, вихованого на вченні А. Гітлера «Майн Кампф».
Серед концтаборів Європи періоду Другої світової війни особливо сумної «слави» зажила серед наших земляків система таборів смерті Маутхаузен (Австрія), через Голгофу якої з серпня 1938 по травень 1945 р. пройшло понад 203,5 тис. осіб майже зі всіх європейських країн. Щонайменше 95 тис. осіб було тут знищено.
Скільки етнічних українців пройшло через Маутхаузен – достеменно невідомо. Орієнтовна цифра, яку маємо на сьогодні, вказує на 20 тис. осіб.
Завдячуючи єдності народів світу та колосальним жертвам, принесеним тоді на полях битв і в тилу, психопатичну ідею нацизму було розвіяно. Лише нашому народові боротьба за збереження свого місця на землі та свого етнічного кореня вартувала 8–10 млн людських життів. Це майже чверть населення тодішньої України… Важко усвідомлювати той факт, що часи повторюються: у 2022 р. після віроломного нападу на Україну російської армії лише за два місяці блокади Маріуполя вона вбила вдвічі більше людей, аніж нацисти за два роки окупації міста під час Другої світової війни.
Тим поколінням українців, які живуть нині, слід критично усвідомлювати наше трагічне минуле і грізне сьогодення, і лише тоді, можливо, вони зростять гідні паростки кращого майбутнього. Вічним попередженням звучать у цьому сенсі слова англійського проповідника XVII ст. Дж. Донна. «Немає людини, яка була б як Острів, сама по собі, <…> смерть кожної Людини применшує і мене, бо я єдиний з усім Людством, а тому не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить по Тобі».
(Повідомлення підготували Л. Кушнір і В. Усенко, наук. сп. відділу новітньої історії ПКМ ВК).