Литвиненко Христя,
Що бував ти з нею
В Миргородськім місті.
Миргород не той вже
та і ми не ті…
Зорі над Хоролом –
Вірші золоті…
Такий напис зробив колись на звороті аматорської фотокартки полтавський поет Федір Гарін, даруючи її своєму «другарю» Олесеві Юренку. І тепер ця невеличка чорно-біла світлина із архівної справи нагадує водночас про трьох наших відомих земляків-поетів. Із фото на нас поглядає закутана у темну хустину немолода селянка з іронічною усмішкою на простому, відкритому обличчі. Хто вона? Чим цікава була сучасникам-письменникам? Що знають про неї нащадки?
Христина Дмитрівна Литвиненко (23.05.1883–8.01.1978) – народна поетеса із Лохвиччини, членкиня СПУ, авторка віршів, надрукованих у антологіях «Поети колгоспного села» (1940), «Народні співці Радянської України» (1956), «Степові квіти» (1960) та збірочці «Широким шляхом» (1958).
Влада радянської тоталітарної держави часто займалася різного роду міфотворчістю з метою обґрунтування власної ідеології. У часи репресій, коли знищувався цвіт національної інтелігенції і викорінювався традиційний, століттями сформований уклад, водночас культивувався показовий інтерес до нової, радянської народної творчості. Стали масово з’являтися «червоні» кобзарі, народні малярі й поети, які у своїх ретельно відредагованих біографіях мали одну характерну спільну рису – народжені «за царя», зазвичай у багатодітних бідних родинах, неписьменні і вкрай задурені попами, вони тільки з приходом більшовицької влади, отримавши у лікнепі освіту, вирвалися із пітьми і вдячно почали цю владу славити. «Народні поетеси» як взірець звільнення жінки-трудівниці, перетворення її із темної домогосподарки на повноцінну творчу особистість, були у кожній області: Фросина Карпенко, Ольга Добахова, Марфа Бондаренко, Христина Литвиненко…
Нещодавно до архіву звернулася двоюрідна правнучка Х. Литвиненко Анна Зайцева (Anna Zaytseva). «Моя бабуся Галина Будар-Калюжна була рідною племінницею Христини Дмитрівни, яку маленькою вона взяла на виховання. Своїх дітей Христина Дмитрівна не мала. Моя мама і її брат, мій дядько, були для неї як рідні онуки. Із їхніх розповідей я знаю багато історій про Христину Дмитрівну, які кардинально відрізняються від офіційної біографії й інформації про неї», – розповіла нам пані Анна. Вона розшукує документи, фото та неопубліковані твори поетеси, маючи на меті відновлення правдивої історії свого роду. Мріє видати збірочку «не газетних» віршів прабабусі, адже писала вона і щемливу жіночу лірику, і дитячу поезію, і дотепні гуморески.
У біографії Х. Д. Литвиненко і справді аж занадто знаків питання. Як, наприклад, змогла неписьменна дівчина-батрачка працювати телефоністкою у земстві, або вчителькою малювання у Полтавській школі імені Котляревського? Як поміж батракуванням знайшла час і кошти, щоб навчитися грати на гітарі та кобзі, опанувати живопис олійними фарбами? За розповсюдження (і читання селянам!) листівок якого змісту переслідувала її поліція у 1902 році? Врешті, на яке походження (навряд чи батрацьке!) вказує цікаве, мало розповсюджене дівоче прізвище – Волторніст? Навіть близька рідня небагато знає і про долю діда Михайла, чоловіка Христини, чия столітня хата у Миргороді досі дає прихисток нащадкам. У родині не збереглося не лише документів чи фото, а навіть і усних переказів за темні часи від більшовицького перевороту до вступу Литвиненків у колгосп; невідомими є причини смерті деяких родичів.
Ми раді, що хоч трішечки зуміли допомогти пані Анні у її благородній справі, адже маємо в архіві світлини Х. Д. Литвиненко і її власноручні листи до О. С . Юренка. Він, як голова Полтавської організації СПУ, разом із колегами у 1950-70-х роках опікувався поетесою, навідував її у Миргороді, допомагав із публікацією віршів та з вирішенням деяких побутових питань. Зичимо, пані Анно, успіхів у подальшій пошуковій роботі, адже наші предки живуть із нами, поки ми їх пам’ятаємо.
Підготувала наукова співробітниця наукової бібліотеки Світлана Капко