Болбочан Петро Федорович (5(17).10.1883, с. Геджев (Гиждево, нині – с. Ярівка) Хотинського повіту (нині – району) Бесарабської губернії (нині – Чернівецької області) – 28.06.1919, с. Балин Подільської губернії (нині – Дунаєвецький район Хмельницької області) – український військовий діяч, полковник Армії УНР, очільник Кримської операції проти більшовиків з метою встановлення на території півострову української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту, учасник радянсько-української війни, антигетьманського повстання. 

26.06.2024 р. виповнюється 105 років з дня трагічної загибелі Петра Болбочана. На жаль, цей видатний військовик армії Української Народної Республіки став жертвою ІПСО, заздрощів та боротьби за владу різних угруповань всередині соціалістичного руху. 

Слід пам’ятати, що війська УНР під керівництвом П. Болбочана звільняли у березні 1918 р. Гребінку, Лубни, Ромодан та Полтаву. 

Не зважаючи на те, що отримав чин полковника армії Української Держави, П. Болбочан підтримав антигетьманське повстання і Запорізький корпус разом з корпусом Січових Стрільців став основною силою у антигетьманському повстанні. Полковник підтримав повстання, проте висунув умову – зберегти створений гетьманом державний апарат. Він виступив категорично проти спільних дій з більшовиками. Вважав, що варто боротися лише за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за «єдіную росію», яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 р. П. Болбочан був призначений командувачем Лівобережною групою Армії УНР на території Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній, яка протистояла наступу більшовицької армії зі сходу. 

Петро Федорович Болбочан, як підкреслювали сучасники, найвизначніший отаман української армії того часу. Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. Через його позицію та військові успіхи у боротьбі з більшовиками за П. Болбочана червоні обіцяли 50 тисяч карбованців за живого чи мертвого. 

22.12.1918 р. за наказом Головнокомандувача Армії УНР С. Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти більшовиків по лінії Глухів - Шо–тка - Новгород-Сіверськ і, очистивши лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підпорядкування командувача Лівобережного фронту отамана П. Болбочана. Крім того, Запорізький корпус П. Болбочана, корпус Січових Стрільців Є. Коновальця та дивізії В. Оскілка були основою армії УНР. Ці частини відрізнялись зразковою дисципліною, дієздатністю та чітким виконанням наказів командування. 

Але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії УНР війська були піддані найбільшій критиці і цькуванню. Про них поширювали різні чутки, критичні висловлювання постійно з’являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам та тим, хто їм співчував). Навіть Голова Директорії В. Винниченко, а за ним і Головний отаман С. Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця. 

Після вимушеного відступу військ Болбочана з м. Харків полковника звинуватили у здачі міста більшовикам без бою. Ніхто навіть не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинились українські війська. Якби не цей відхід, то УНР втратила б свої найкращі військові частини.

Сам П. Болбочан різко критикував непослідовну і сперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки і прорахунки. 

У січні 1919 р. Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його арештовують за наказом командира Богданівського полку на Лівобережному фронті сотника О. Волоха (який своїми діями нанесе шкоду УНР і взагалі перейде на бік більшовиків, викравши державну скарбницю). Розпочалося слідство проти героїчного полковника, яке хоч і зайшло у глухий кут, проте не припинилось. Представники лівих соціалістів на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи в ньому перешкоду на шляху порозуміння з більшовиками. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування. Видається на те, що події були зрежисовані з одного центру. 

Під час слідства полковник П. Болбочан перебував у м. Станіславів (нині – м. Івано-Франківськ). Навіть перебуваючи під вартою постійно критикує своїх противників – головне командування армії УНР, уряд та самого С. Петлюру. Навіть у ультимативній формі вимагає прискорення розслідування по своїй справі, адже проти нього немає жодних доказів. Запорожці не раз звертались до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали як старшини Запорізького корпусу, так і рядові солдати. 

Тим часом, втративши Київ, Житомир та Вінницю на початку червня 1919 р., Армія УНР опинилась затиснутою більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та уряд перебували у м. Чорний Острів (нині – селище Хмельницького району Хмельницької області), а єдині боєздатні частини – Запорізький корпус у м. Проскурів (нині – м. Хмельницький), а Січові Стрільці у м. Старокостянтинів (нині – Хмельницька область). 

Петра Болбочана викликають до Чороного Острова на зустріч із С. Петлюрою. Йому ставиться завдання – формування частин з українських військовополонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР віддтягував нове призначення. 

6.06.1919 р., очікуючи на призначення, Болбочан приїхав до м. Проскурів (нині – м. Хмельницький). Керівники групи звернулись до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор, старшина Дієвої Армії УНР М. Гавришко наказав П. Болбочану негайно повернутись до командування військами Запорізької групи. М. Гавришко це зробив відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотивом була необхідність зміцення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво. Проте 9.06.1919 р. з’явився наказ, в якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу сховатись від переслідувань, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини. Ще через 10 днів Петра Болбочана було заарештовано і звинувачено у спробі перевороту, який мав на меті поставити на чолі Директорії Євгена Петрушевича. 

12.06.1919 р. відбувся військово-польовий суд. Болбочана звинуватили у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу. Вирок – смертна кара. 

28.06.1919 р. о 22-й годині вирок було виконано на залізничній станції с. Балин (нині – Дунаєвецький район Хмельницької області). У с. Балин відбулось поховання. Лише у 2005 р., через 86 років, на честь видатного військового діяча УНР Петра Федоровича Болбочана у с. Балин було встановлено пам’ятний знак. 

Його іменем названі вулиці та провулки у Львові, Луцьку, Києві, Дніпрі, Броварах, Житомирі, Харкові, Полтаві, Запоріжжі, Смілі.

14.10.2020 р. 3-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «імені полковника Петра Болбочана».