…Дійсно, П. Т. Тронько, не безпідставно, вважав громадські музеї «визначними народними кафедрами досліджень, пропаганди і популяризації скарбів рідної землі». Але міністерства тоталітарної держави теж, не безпідставно, вважали, що за цими «кафедрами» необхідний особливий нагляд.

Запити, які надходили до закладів культури з вимогою «перевірити показники», нагадували «контроль» за виробництвом на підприємствах. Але сюди ж додавався і посилений акцент на «значну масову політичну роботу по комуністичному вихованню трудящих». Тож за результатами перевірок, відповідно до вказівок міністерств, які надходили обласним управлінням та відділам культури, закладам підтверджували звання «Народний музей» або позбавляли такого. Особливо, якщо предметне наповнення експозицій не «узгоджувалось» з радянською ідеологією. Такі музеї «насмілювалися» більше презентувати та популяризувати історію рідного краю. Окрім того, деякі музейні заклади поступово взагалі припиняли своє існування.

Пригадаємо, що починаючи з другої половини XX століття на Полтавщині активно створювалися музеї на громадських засадах: у 1963 році їх було майже 40, а через 10 років їх кількість збільшилася до понад 500 закладів. Але вже на початок 2000 року в області працювало 311 музеїв, створених у складі підприємств, установ, організацій та навчальних закладів. Ще через 15 років діяло 108 таких музеїв.

Значна частина із 200 музеїв, які вже не значилися у підпорядкуванні відділів культури, була знята з обліку та зареєстрована при закладах освіти. Але були й такі, які за визначенням комісій «не мали пристосованого приміщення і експонатів основного фонду» або зустрічається і таке пояснення «приміщення не опалюється, тому експонати передані до школи». Такі заклади ліквідовувалися, а наявні музейні предмети, з метою збереження, дійсно передавались до шкіл чи Будинків культури. Деякі з музеїв ставали юридичними особами.