Відомо, що вівчарство в Україні здавна є однією з важливих галузей тваринництва. «І кожух, і свитка, і сім’я сита», кажуть в народі. Це влучне прислів’я якнайкраще характеризує господарське значення вівчарства. Жоден вид свійських тварин не дає такої різноманітної продукції, як вівці: вовна, овчина, смушки; баранина, сало, причому баранячий жир має високу дієтичну цінність – найменше серед тваринного жиру утримує холестерину; молоко, з якого виготовляють бринзу – сир, корисніший та смачніший, ніж з козячого чи коров’ячого молока, адже багатше на жири та білок. Окрім цього, завдяки своїм морфологічним, фізіологічним та іншим особливостям, вівці переважають всі інші свійські тварини своєю невибагливістю до умов утримання та годівлі.
Однією з найдавніших культурних порід овець, яку вирощують винятково в Україні є сокільська порода. Свою назву отримала від села Сокілка (нині с. Правобережна Сокілка Кобеляцької міської громади Полтавського району) – найбільшого в минулому торгового центру, де заготовляли і продавали значну кількість смушок. Сокільська порода грубововняна смушково-молочного напряму формувалась у ХV ст. шляхом народної селекції і відбору місцевих овець. У створенні породи велику роль відіграли каракульські вівці, пригнані ордами степових кочівників з нижнього Поволжя, хвиля яких осідала у басейні річки Ворскли та занесла овець разом з іншими видами сільськогосподарських тварин. Не виключена також можливість принесення у центральну частину Лісостепу України кримських сірих смушкових овець малич. Останні походять від каракульських овець, занесених до Криму ордою кочівників, виходців із Середньої Азії та Астраханських степів. У шістдесятих роках ХІХ ст. вагомий внесок у вивчення місцевої сокільської породи та покращення грубововняного вівчарства Полтавської губернії шляхом схрещування з каракульськими вівцями зробило Полтавське сільськогосподарське товариство. З цією метою за 25 років (починаючи з 1888 р.) Товариство спорядило вісім експедицій до Бухари, звідки було вивезено майже дві з половиною тисячі племінних овець. Враховуючи значення та цінність сокільського вівчарства, при Полтавській сільськогосподарській дослідній станції у 1925 р. був організований Племрозплідник овець сокільської породи з метою репродукції і вирощування племінного матеріалу для розповсюдження в районах сокільського вівчарства. У 1934 р. почав працювати Кобеляцький держплемрозплідник для обслуговування господарств двох адміністративних районів Кобеляцького і Кишеньківського, які були центральними районами розведення овець сокільської породи. За матеріалами, що зберігаються у науковому архіві музею, в зону діяльності Кобеляцького держплемрозплідника у 1954 р. входило 17 племінних ферм, завданням яких було відтворення високоцінних тварин, у першу чергу баранів-виробників для покращення стад товарних ферм методом чистопородного схрещування. Товарних ферм на той час нараховувалось 29 і основним завданням їх було виробництво смушок переважно сірого кольору 1-3 добового віку, волосяний покрив яких зібраний у завитки певної форми, розміру і структури.
