До скорої важливої дати — дня народження Гната Хоткевича — розпочинаємо цикл розповідей про нього відомого і невідомого, непересічну особистість, національний талант, який жив як творив, бо саме його життя було творчістю.

Гната Хоткевича його сучасники називали «універсальним талантом»: музикант, композитор, диригент (він добре грав на скрипці, фортепіано, віртуозно – на бандурі, створив власну школу гри на бандурі, яку назвали «харківською» і писав музичні твори для цих інструментів, керував капелами бандуристів), театральний діяч, драматург (організував перший сільський, студентський, робітничий, Гуцульський театри, написавши декілька п’єс для їхнього репертуару), прозаїк (в його творчому доробку романи про Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, повість про життя гуцулів «Камінна душа», збірка новел «Гірські акварелі», оповідання), інженер (закінчив Харківський технологічний інститут, винайшовши дизельний двигун для паротяга (до речі, на 30 років раніше від американського аналога), а ще — етнограф, педагог, видавець, громадський діяч…

Гнат Мартинович Хоткевич народився в Харкові 31 грудня 1877 року в сім'ї Мартина і Ольги Хоткевичів — економа і кухарки в домі купця Михайлова. У віці 5 років, коли купець вивіз родину і прислугу в приміське село Деркачі (зараз — райцентр Дергачі), Гнат уперше почув чисту українську мову і пісні. «От я і вдома», — написав він пізніше про свої дитячі враження. З цього українського за духом і мовою села малий Гнат набирався національної свідомості. Тут 10-тирічним хлоп’ям йому прийшло в голову перекласти правильно Гоголя. І вже в дитинстві прокинувся педагогічний хист: щодня збирав під повіткою біля себе дітлахів, вчив їх грамоті, імпровізував в особах на різні пригодницькі сюжети, найулюбленіші — з творів Вальтера Скотта. Тут же створив, уже будучи студентом, перший аматорський театр. В Деркачах Гнат познайомився і потоваришував зі сліпим бандуристом, відомим в окрузі як дядько Павло, і бувало, водив його як поводир по вулицях, коли той за гроші розважав місцевих мешканців народними піснями. Пізніше Гнат і сам вивчився грати на бандурі, на слух.
Спочатку Гнат закінчив ремісниче училище, де з 1890-го року почав свої досліди із вдосконалення бандури. А вже на другому курсі Технологічного інституту у 1895 році сконструював власну бандуру.

Технічні дисципліни, креслення, малюнок і мови давались йому легко, і залишалося багато вільного часу, тому багато читав художньої літератури, цікавився класичною музикою, брав уроки гри на скрипці і водночас виступав в концертах у Харкові і Полтаві. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. музичне життя Харкова було досить насиченим. Тут відбулися прем’єри опер «Пікова дама» та «Мазепа», приїздили на гастролі всесвітньовідомі співаки, такі як Тіта Руффі, Матія Батістіні, Федір Шаляпін та ін. У саду комерційного клубу відбувалися симфонічні концерти. Симфонічною музикою захоплювався дужче, ніж оперною. За стипендію купляв книжки, мав можливість подорожувати. У побуті був дуже скромним, невибагливим до їжі, зовсім не палив і не вживав алкоголю.
У студентські роки він зблизився з колом харківської української інтелігенції. Бував на домашніх концертах Алчевських. Здружився з Іваном Алчевським – згодом всесвітньовідомим оперним співаком і його сестрою Христею (у майбутньому українською письменницею), з якою зійшлися у намірах творити нову модерну українську літературу. У домі Алчевських Гнат знайомиться також з видатними українськими діячами Сергієм Васильківським, Миколою Вороним, Миколою Міхновським, Олександрою Єфименко. Згодом до Харкова на навчання приїхав Дмитро Антонович (історик, політичний діяч у майбутньому), який замешкав у професора історії Дмитра Багалія. З ним Хоткевич зав’язав теж добрі стосунки. Саме з приїздом Антоновича студенти-українці створили Харківську українську студентську громаду. Сам Хоткевич так ніколи і не став її членом, як, до речі, і жодної партії, але радо брав участь в усіх заходах, які та організовувала.

Під час навчання в інституті Хоткевич разом з іншими студентами створили свій театральний гурток. Він став основою знаменитого робітничого театру при Харківському народному домі, що виник наприкінці 1902 року і трупа якого складалася переважно з робітників та службовців заводу сільськогосподарських машин Гельферік-Саде та Мельгозе, а також паравозобудівного заводу та залізничних майстерень. У свої найкращі часи театральна трупа налічувала до 150-ти акторів-аматорів, на вистави яких кожного разу збиралося до 800 глядачів. У репертуарі театру було 16 вистав українських класиків: «Бондарівна» (І.Карпенко-Карий), «Наймичка» (Т. Шевченко), «Наталка-Полтавка» (І.Котляревський), «Шельменко-денщик» (Г.Квітка-Основяненко) та ін. Аматорський театр Хоткевича мав більший глядацький успіх, ніж тодішні професійні театри Харкова. Захоплення театром Хоткевич зберіг на все життя, та ніколи не хотів виходити на сцену як драматичний актор. Він мав своє бачення театрального дійства. Любив природність та експромт, але не терпів нещирості та рутини.

1899 року Хоткевич мав би закінчити інститут. Але за участь у студентських заворушеннях був виключений без права поновлення протягом 2-ох років.

Часу не гаяв. Як згадував пізніше: "…Бандуру під руку, у Київ, до Лисенка, якого зроду не бачив… Заграв я йому. Подобалося страшенно. Закликає на посаду соліста-бандуриста й дає 60 крб. на місяць. Я таких грошей і не бачив зроду."

Хоткевичу ці гастролі з професійним хором дали дуже багато. Безпосереднє спілкування з такими корифеями, як Микола Лисенко і Кирило Стеценко, спонукало його до шліфування, вдосконалення власного стилю. З талановитого музиканта-аматора він стає майстром, бандуристом-віртуозом зі своєю філософією національного музичного мистецтва. Саме тоді Хоткевич зрозумів, що потрібно розвивати бандуру як інструмент, що її концертні можливості недооцінені. Він був переконаний, що її можна використовувати не лише для супроводу голосу, але й для виконання класичної інструментальної музики, що з бандуристів можна створювати ансамблі та великі колективи. Гнат хотів осучаснити цей легендарний народний інструмент, вдосконаливши його конструкцію, щоб надати йому ширших виражальних можливостей та кращого акустичного звучання. Над цим він працював все своє життя. Йому вдалося перелаштувати бандуру і створити новий спосіб гри на ній, який до сьогодні називають «харківським».

У 1899 р. Хоткевич починає збирати з усієї України кобзарів та лірників, щоб організовувати їхній виступ на ХІІ археологічному з’їзді у Харкові. Він привіз до Харкова Терешка Пархоменка з Чернігівщини, Михайла Кравченка з Полтавщини, з Харківщини — Петра Древченка, Павла Гашенка з учнем, Івана Кучугуру-Кучеренка та Грицька Нетесу та ін. Також запросив лірників Ларивона з Люботина, Івана Зозулю та Самсона Веселого. Концерт відбувся 19 серпня 1902 року у вщерть заповненій залі громадської бібліотеки. Присутні на ньому були не лише науковці, але й міська і губернська адміністрація, інтелігенція та діячі культури. Головували на засіданні професори М. Сумцов та А. Краснов. Спочатку з доповіддю «Про кобзарів та лірників Харківської губернії» виступив М. Сумцов, потім з емоційною доповіддю «Декілька слів про бандуристів та лірників» — Гнат Хоткевич. Багато хто з митців і науковців після організованого Хоткевичем концерту бандуристів і лірників зайнялися вивченням творчості народних співців, записували їх на фонограф. Але після цього заходу Г. Хоткевич потрапив у поле зору спецслужб царської росії як такий, що дуже сильно заангажувався в українські справи. Для імперії він став небезпечним. Недооцінена участь Хоткевича в організації та участі була і збоку організаторів з’їзду: його доповідь навіть не надрукували в матеріалах з’їзду. (Далі буде)