Постать імперського чиновника Віктора Павловича Кочубея (1768 – 1834) затьмарила багатьох представників цієї родини. Особливо його нащадків. Але діти, народжені у шлюбі з Марією Васильчиковою (онучкою Кирила Розумовського), зокрема, Наталія, Лев, Василь, Михайло та Сергій, були дуже цікавими і не менш помітними особистостями свого часу. Усі отримали гарну освіту, помножену на славнозвісне походження й зв’язки в уряді та серед вищих кіл російського дворянства. А час нових можливостей у період реформ другої половини ХІХ ст. у великій мірі сприяв особистому успіху членів сім’ї. Наталія та Василь увійшли до історії літератури і нумізматики. Інші ж три брати стали помітними чиновниками, підприємцями та заповзятими господарниками.
Найменший у родині Сергій Вікторович Кочубей (1820 – 1880), якому й належав згаданий експонат, був багатогранною особистістю. На відміну від інших дітей він отримав домашню освіту та закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. У віці 21 року розпочав службу при Департаменті уділів, продовжив – у Кавказькому намісництві та в Міністерстві внутрішніх справ. Дослужився до посади статського радника, став геологом, а ще захоплювався спортом (здійснив морську подорож на яхті від Кронштадту до Миколаєва). Від Кавказького «періоду», коли Сергій Кочубей займався розробкою покладів кам’яного вугілля (нагороджений за цю працю у 1847 р. орденом Св. Володимира ІV ст.), брав участь у різних проєктах з видобутку корисних копалин – вугілля, аспідного сланцю, окрім того разом з братом Михайлом – у фінансових та залізничних. І хоч в історіографії склалася «традиція» негативної оцінки діяльності князя, як «недолугого» невдахи-підприємця, останнім часом дослідники відзначають неабияку роль Сергія Вікторовича у процесі заснування Юзівки (сучасного Донецька). Адже у 1866 р. він отримав концесію на будівництво рейкопрокатного заводу, висунувши перед урядом низку умов. А згодом продав її Джону Юзу за 24 тис. фунтів стерлінгів. Такий крок Кочубея, зовсім не свідчив про його неспроможність, а, ймовірно, міг бути частиною складної російсько-англійської політики, і князь, наближена до урядових кіл особа, був інструментом продуманої стратегічної «гри».
На користь далекоглядності підприємця свідчить діяльність Сергія Кочубея на рідній Полтавщині, де знаходився успадкований ним Диканський маєток. У 1865 р., він, як один з найбільших землевласників, разом зі своїм братом Левом став одним із головних засновників Полтавського сільськогосподарського товариства, його першим віце-президентом (1865 – 1878) і президентом (1878 – 1879). Як відомо, робота цієї установи була спрямована на створення такої системи господарювання (після ліквідації кріпацтва), яка б забезпечила максимальну прибутковість власникам. На відповідальній посаді він організував книгозбірню, унікальні колекції, створив склад с/г машин та знарядь. У своєму господарстві в Диканьці випробував іноземну техніку, в якому, до речі, міг похвалитися кращим кінним заводом, розплідниками сільськогосподарських тварин та відродженим пиво-медоварним заводом, що невдовзі став кращим на Полтавщині. Саме у такій зразковій економії у 1876 р. побувала знаменита художниця Марія Башкирцева. А порівняння її з містечком та віллами в Боргезе і Доріа в Римі є найвлучнішою характеристикою діяльності Сергія Кочубея.
Література:
Ломко О. Засновник міста Донецьк: Кочубей чи Юз? // Сіверянський літопис. – 2016. – № 16. – С. 67-72.
Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. – Т. 2: Е-К. – К., 1910. – 746 с.
Самородов В. М. Кигим С. Л. Полтавське сільськогосподарське товариство (1865 – 1920 рр.): історія, звитяги, першопостаті / Наук. ред. В. Самородов. – Полтава: Дивосвіт, 2015. – 160 с.
Підготувала Олеся Васецька
