До 120-річчя з дня народження В. А. Грінченка (1900 – 1948)

15 липня 2020 р. виповнюється 120 років від дня народження нашого земляка, відомого українського археолога, музейника і краєзнавця Володимира Автономовича Грінченка.

Народився майбутній науковець 15 липня 1900 р. в с. Цокурівка поблизу с. Велика Рудка Диканського повіту (сучасного Диканського району) на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Батько Володимира з восьми років наймитував, згодом, відбувши солдатську службу, влаштувався чорноробом на залізничну станцію Полтава-Південна. Заощадивши трохи грошей, купив клаптик землі, почав господарювати. Та вийти зі скрутного матеріального становища йому так і не поталанило. Як міг допомагав батькові Володимир. В пошуках хоча б якогось заробітку змінив він не одного заможного господаря. Надія на краще з'явилася у сім’ї в 1917 р., а в 1919 р. батько Володимира, допомагаючи партизанам, отримав тяжке поранення і втратив працездатність. Однак, переборовши хворобу, став на ноги. В 1921 р. здійснилася заповітна мрія сім'ї Грінченків – вони отримали власний наділ з поміщицької землі і змогли засіяти зерном власну ниву.

Поліпшення матеріального становища батьків, упевненість у завтрашньому дні дозволили зайнятися улюбленою справою і Володимиру. Юнацьке зацікавлення історією привело його до Центрального пролетарського музею Полтавщини, в якому він влаштувався лаборантом археологічного відділу, де працював у 1923-1925 рр. У музеї на той час працювали такі відомі науковці, самовіддані дослідники рідного краю, як В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко, В. М. Верховинець, О. К. Тахтай, М. І. Гавриленко, Ф. В. Попадич, В. О. Щепотьєв. Разом із ними В. А. Грінченко взяв участь у історико-етнографічній експедиції до с. Яреськи Шишацького району (1921). Пізніше, під керівництвом М. Я. Рудинського, він обстежував неолітичні поселення на берегах р. Псел, проводив археологічні розвідки у Нижньому Поворсклі, Кременчуцькому і Кобеляцькому повітах (1922 – 1923). Справжньою школою для майбутнього вченого стала його участь в археологічній експедиції М. Я. Рудинського, котра займалася дослідженням пам'яток скіфського часу в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Полтавського району (1924).

У 1925 р. Володимир Автономович за порадою свого наставника М. Я. Рудинського, вступає до Катеринославського інституту народної освіти, одночасно влаштовуючись на роботу у місцевий історико-археологічний музей.

Роки, проведені в Катеринославі (з 1926 – м. Дніпропетровськ), стають важливим етапом у становленні В. А. Грінченка як фахівця, який вже на початку 30-х років увійшов до кола провідних археологів і музейників України.

В 1927-1932 рр. дослідник бере безпосередню участь у роботі Дніпрельстанівської археологічної експедиції під керівництвом Д. І. Яворницького і за період її роботи стає керівником розкопок 33-х з 99-и археологічних об’єктів серед яких: Вознесенський комплекс, керамічна майстерня в балці Канцерці, курганної групи Кічкаського могильника, поселення на острові Перун і т.д. Академік ВУАН Д. І. Яворницький так писав про результати роботи В. А. Грінченка: "….цілком самостійні і відповідають науковим вимогам як з боку методологічного, так і описового. Він виявив ініціативу, розшукавши і дослідивши об’єкти виняткового значення (Кичкаський «скарб», Канцирська керамічна мануфактура та ін.)". Практичні заняття відкривали В. А. Грінченку широкі можливості для наукової роботи. Тому, отримавши диплом про вищу освіту, він відразу вступає до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури в Харкові.

Високу оцінку отримала праця В. А. Грінченка на посаді завідуючого відділом рабовласницького суспільства Харківського історичного музею у 1933-1935 рр. Він зумів за короткий час підготувати до відкриття експозицію відділу цього музею й отримав визнання як один з найвисококваліфікованих музейних працівників України.

Тому цілком закономірним стало запрошення В. А. Грінченка в 1936 р. на роботу в Центральний історичний музей м. Києва (ЦІМ), що створювався на той час як загальнореспубліканський культурно-освітній заклад. Окрім своєї основної роботи у відділі рабовласницького суспільства Володимир Грінченко, певний час виконував ще і обов’язки вченого секретаря музею. Характеризуючи Грінченка, на той час директор музею, Левкович не обминув відзначити його: "…..здібності до глибокої науково-дослідної та організаційно-керівної роботи". У лютому 1937 р. Володимира Автономовича призначають виконуючим обов'язки директора ЦІМ. Роботу по створенню цього музею доводилося розпочинати практично з нуля, незважаючи на наявну базу та безцінні колекції всесвітнього значення.

З головою поринувши у роботу, В. А. Грінченко, безперечно, не чекав, що в серпні-вересні 1937 р, на сторінках газет "Пролетарська правда" та "Комсомолець України" з'являться статті, в яких його звинуватять в розпорошенні музейних експонатів, переслідуванні старих спеціалістів, зловживанні службовим обов'язком. Обурений відвертою брехнею, Володимир Автономович звернувся за захистом до прокуратури м. Києва. Однак замість об'єктивного розбору газетних звинувачень, визнали за доцільне 5 жовтня 1937 р. звільнити В. А. Грінченка із роботи.

Позбавлений улюбленої справи, безпідставно обвинувачений, В. А. Грінченко тяжко захворів. Лише на початку 1938 р. він підвівся з ліжка і подав заяву з проханням прийняти його на роботу в академічний Інститут археології. Там його призначили завідуючим фондами і доручили в стислі строки забезпечити консервацію, реставрацію, класифікацію численних археологічних знахідок. Одночасно з цим він повернувся до наукової роботи, підготував ряд цікавих робіт про взаємозв'язки східних слов'ян та Візантії. В підготовці креслень до них В. А. Грінченку допомагала дружина – Марія Сергіївна Маринець, яка навчалася в Київському індустріальному інституті, доглядала за сином і донькою. Здавалося, що все погане в минулому.

Сподівання, однак, виявилися марними: 18 квітня 1938 р. В. А. Грінченко був заарештований. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, участі в антирадянській націоналістичній організації, інших вигаданих вчинках та злочинах. Потягнулися довгі і виснажливі допити. Це продовжувалося до червня 1938 р. В. А. Грінченко відкидав будь-які звинувачення. Тоді слідчі почали застосовувати особливо "вишукані" методи допиту. Важко сказати сьогодні, скільки продовжувалася подібна "обробка". Достовірних відомостей про це не знаходимо ні в протоколах допитів, ні в пізніших свідченнях В. А. Грінченка. Відомо, що після них Володимир Автономович підписав все, що від нього вимагали. Наприклад, що "... до дня свого арешту був найлютішим ворогом Радянської влади. Приєднавшись до контрреволюційного підпілля..., активно проводив антирадянську діяльність, спрямовану проти існуючого в СРСР ладу...". Але згодом, отямившись і відмовившись від усіх своїх попередніх свідчень, написав заяви в прокуратури м. Києва та республіки і його справа пішла по новому колу. На цей раз слідчі знайшли серед співробітників Інституту тих, хто підписав акт про його музейну і наукову антирадянську діяльність і слідство склало обвинувачувальний висновок.

Цілих вісімнадцять місяців з вірою у справедливість очікував Володимир Грінченко свій вирок і 17 жовтня 1939 р. отримав постанову Особливої наради при НКВС, яка визначала йому суворе покарання – п'ять років виправно-трудових таборів. Він одразу звернувся до прокуратури та на адресу наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії, апелював до "сталінської Конституції". Та всі спроби довести свою невинність виявились марними. Постановою від 22 жовтня 1940 р. В. А. Грінченку було відмовлено у перегляді його справи, про що вчений довідався, перебуваючи вже далеко від України – 21 грудня 1939 р. його відправили етапом до селища Канська Красноярського краю.

Відбувши покарання, В. А. Грінченко не зміг повернутися на Україну тому, що йшла війна, і таких, як він, тоді не відпускали. Змушений був залишатися працювати в Управлінні табору аж до кінця 1946 р., і лише в 1947 р. зміг повернутися до сім'ї. У Києві, зустрівши колишніх колег по Інституту археології, отримав запрошення на роботу, але органи внутрішніх справ відмовили вченому навіть у тимчасовій прописці в столиці України. На той час в Інституті вирішувалось питання про розкопки пам'яток біля с. Мачухи на Полтавщині, у яких В. А. Грінченко брав участь ще в 1924 р. Влаштувавшись в Інституті археології, в лютому 1948 р. він виїхав за дорученням інституту до м. Полтави для вивчення археологічних матеріалів і відповідної літератури в Полтавському музеї та для підготовки розкопок.

На жаль, попрацювати у Полтаві йому вже не вдалося: 18 квітня 1948 р. серце Володимира Автономовича Грінченка зупинилося назавжди. Поховали археолога на Старому Монастирському кладовищі у Полтаві.

Вже після смерті дослідника були зроблені реальні спроби оцінити його наукову спадщину. У 1950 р. побачила світ його праця "Пам'ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі".

18 липня 1956 р. Київський обласний суд прийняв рішення про припинення справи В. А. Грінченка, відкинувши усі обвинувачення проти нього як необґрунтовані, і відкрив правду про ще один із численних злочинів сталінщини.

20 07 15 grinchenko01

Грінченко В. А. (1930-і рр.)

20 07 15 grinchenko01

В. А. Грінченко працює з предметами Вознесенського скарбу у Дніпропетровську (фото 1930 р.)

20 07 15 grinchenko01

В. А. Грінченко працює у відділі археології Центрального музею Полтавщини (фото 1925 р.)

У місті Запоріжжя 21 вересня 2012 р. на місці знахідки Вознесенського культового комплексу було встановлено пам’ятний знак його першовідкривачеві, видатному українському археологу Володимиру Автономовичу Грінченку і відкрито меморіальну дошку на його честь на території ВАТ «Запоріжкокс».

У заході взяла участь донька В. А. Грінченка Світлана Володимирівна зі своєю родиною. 22 вересня родина відвідала Дніпропетровський національний історичний музей і передала до фондів частину документів і фотографії з сімейного архіву.

До речі, подібна зустріч відбулася й у Полтаві – 12 червня 2018 р., коли більшість науковців музею змогла зустрітись з донькою свого старшого колеги, віддавши шану його науковій діяльності в стінах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

На жаль, на Полтавщині ми й досі не маємо пам’ятного знаку або меморіальної дошки про нашого земляка. Хоча у Полтаві зберігся будинок по вул. Верховинця 10, де мешкав науковець в останній рік свого життя.

20 07 15 grinchenko01

20 07 15 grinchenko01

20 07 15 grinchenko01

Література

Грінченко В. А. Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі // Повернута спадщина. – Запоріжжя, 2010. – С. 12 – 47. Граб В. І. Кам’яна баба за описом археолога В. Грінченка. До 100-річчя від дня народження В. А. Грінченка // АЛЛУ. – Полтава, 2001. – № 1. – С. 109. Граб В. Мандрівна неточність : місце народження археолога Володимира Грінченка // Полтавський краєзнавчий музей: зб. наук. статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток / УК ПОДА; ПКМ ВК; [редкол.: Волошин Ю.В., Киридон А.М., Мокляк В.О. та ін.]. – Полтава: Дивосвіт, 2014. – С. 455 – 459. Дровосєкова О. В. З історії відкриття Вознесенського комплексу // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2012. – Полтава, 2012. – С. 152 – 159. Нестуля О. О. Сплюндрована доля (В.А. Грінченко) // Репресоване краєзнавство (20 – 30-ті роки). / Хмельницький редакційно-видавничий відділ; Ін-т історії України; Всеукраїнська спілка краєзнавців; Міністерство культури України. – К. : Рідний край, 1991. – С. 204-209.

Матеріал підготувала Мельникова І. С.