У нас, в українців, своя гордість, свій особливий співочий Славень – «Ще не вмерла України». Автором слів була молода 23-річна людина, уродженець Борисполя, на теренах тогочасної Полтавщини, якому провидіння визначило стати відомим етнографом і фольклористом. Це був Павло Чубинський (1839 – 1884). Текст майбутнього національного гімну народився достатньо спонтанно, восени 1862 року, як реакція на почуту сербську пісню. Молодий чоловік був вражений і, вийшовши до сусідньої кімнати, за якихось пів години створив вірш, слова котрого будуть повторювати мільйони українців та українок по всьому світові. Ось так героїчна пісня про боротьбу і свободу, оповіді про давноминуле ХІV століття та короля Стефана Уроша IV Душана вплинули на самосвідомість іншого великого народу в самому серці Європи.
Автор прагнув поділитися своїм творінням, яке перекликалося з польськими, словацькими, хорватськими, болгарськими мотивами, але мало свій особливий український заряд, і його … почули. «За вредное влияние на умы простолюдинов» Павла Чубинського було вислано на Північ, як неблагонадійного. Очікуючи відправлення у вигнання, перебуваючи у флігелі будинку мінеральних вод у Києві, Чубинський мабуть навіть не міг і уявити, що через 140 років саме на цьому місці, у приміщенні Верховної Ради України – архітектурному дітищі Володимира Заболотного, 6 березня 2003 року, буде ухвалено Закон України «Про Державний Гімн України». Офіційно текст першого куплету та приспіву зі зміненою однією літерою стане Гімном величної європейської держави.
«Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав». Вірш поширився і став популярним по обидва боки штучного кордону, який розривав єдине «українське тіло» між імперіями Габсбургів і Романових. Так, у львівському часописі «Мета», за грудень 1863 року (№4), вперше було опубліковано цей вірш під атрибуцією славетного Кобзаря. Цю поезію побачив один музикант і священник, який загорівся створити музичний шедевр і в нього, врешті-решт, це вдалося. Музиканта звали Михайло Вербицький (1815 – 1870).
Велика публічна прем’єра в хоровому виконанні відбулася у Перемишлі (зараз – м. Пшемисль (Польща), з 11 липня 2022 року – «Місто-рятівник») на ґанку готелю з оптимістичною назвою «Під провидінням», що на Майдані Незалежності, 10 березня 1865 року як реквієм на четверті роковини від дня спочинку великого Пророка. Почуте викликало фурор серед української громади. З цього часу «Ще не вмерла Україна» перетворюється на «українську Марсельєзу», котру тріумфально виконували і в 1917, 1918, 1919, 1939 роках в усіх українських державних формаціях: Українській Народній Республіці, Українській Державі (Другому Гетьманаті), Західноукраїнській Народній Республіці, Карпатській Україні (рішенням Сойму – з 15 березня 1939 року – на державному рівні) тощо. Безсмертний твір навіть зміг пробити панцир комуністичного тоталітаризму і крипту забуття. Так, у 1966 році, у Краснодарі побачила світ збірка «Пісні козаків Кубані» під редакцією Івана Варавви, в якій було опубліковано славень, як пісню кубанців.
Його виконували всі, на всіх українських акціях і майданах, в Україні та на закордонні, цивільні та мілітарії, півторарічні діти й іноземці, які не знали жодного українського слова, соло і в багатоголоссі, під гітару або цитру, на волинці або арфі, в різних жанрах: у класичному чи роковому виконанні, багатьма мовами світу, на найвищих земних вершинах і навіть в умовах невагомості – у космосі.
Свідченням успішності долі нашого українського гімну є той символічний, життєствердний образ фонтану, що був споруджений на місці будинку готелю «Під провидінням», який так і не пережив лихоліття світових воєн. Але жодна бомба, жоден артснаряд не здатен знищити нашу Єдність, нашу повагу один до одного, наше прагнення до Свободи і Самобутності під акомпанемент «Ще не вмерла України, ні Слава, ні Воля…».
Текст підготував: Владлен Орлов – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник науково-дослідного сектору науково-освітньої та виставкової роботи Полтавського музею авіації і космонавтики, відділу Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
