4 травня виповнюються роковини з дня смерті відомого українського письменника, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка  Феодосія Рогового (1925-1992). Цієї високої нагороди у лютому 1992 року, за кілька місяців до смерті письменника, був удостоєний його роман «Свято останнього млива», про який Олесь Гончар скаже: «Твори такого рівня не часто з'являються в українській літературі».
У 1970-х роках Феодосій Роговий працював в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини» і коли виїздив з Полтави в Устимівку Глобинського району, де оселилася його сім'я, то вивіз із Полтави майже готовий роман «Свято останнього млива». Попереду у твору було 10 років митарств і поневірянь по редакціях та видавництвах, його паплюжили і шматували, змушуючи автора  переробляти твір так, щоб він прославляв «торжество людського труда й розуму», а не «був панахидою по загубленому селянському світові».
Феодосій Роговий одним із перших в українській літературі підняв тему селян-виселенців, змушених покидати рідні нажиті місця. Його рідне село Пугачівка (в романі - Мокловоди) опинилось на дні Кременчуцького моря. Тоді будівництво Кременчуцької ГЕС відбувалось ударними темпами. Було затоплено й знищено не просто 220 тисяч гектарів родючих земель і розкішних луків, мальовничі плавні – вигублено десятки стародавніх сіл серцевинної України, де дихала родова пам'ять, завдано тяжкої кривди 100 тисячам селян.
Іван Дзюба писав: «Це була глуха безмовна трагедія, похована за пропагандистською завісою гасел про дешеву електричну енергію, піднесення економіки, поліпшення побуту селян, яких переселяють у кращі будинки й умовини… Цю трагедію, житейськими й духовними масштабами співмірну з Чорнобилем, було замовчано і забуто, забутою вона залишається й нині. Одним з небагатьох, хто намагався розповісти про неї Україні, був Феодосій Роговий».
У чому ж звинувачували письменника критики? Журнал «Вітчизна»  назвав роман дещо «химерним», який не підходить виданню тематично. «Радянський письменник» 22 лютого 1979 року відповів: «Ваш рукопис такий далекий від життя». Видавництво «Молодь» закидало авторові, що «він підійшов до будівництва ГЕС і проблем, які воно породжує, не як сучасна людина, з властивою їй широтою мислення, а як відсталий хуторянин, кругозір якого не сягає далі власного тину… Хочеться вірити, що Феодосій Роговий змінить свій погляд на значення будівництва ГЕС  і знайде за можливість переробити річ так, щоб кінець – валка мокловодівців з червоним прапором на передній підводі урочисто виїжджала на нове місце – логічно випливав з усього твору, щоб свято останнього млива справді було святом».
У листі до тодішнього голови Спілки письменників України Василя Козаченка від 14 грудня 1976 року, шукаючи розради й опори від безглуздих звинувачень і підозр, провокаційних натяків, писав: «Про віщо книга - не перекажеш, її треба читати. Читати сумлінно, довірливо, бо вся дія відбувається в момент переселення людей одного посульського хутірця. Кожен навіки прощається … з правічним, кровним і найріднішим, що може мати людина. Виривають її з корінням і пересаджують на інші грунти. Буде вона, селянська душа, і там жити, і радіти, і любитися… і через якесь родове коліно все забудеться, може, як його й не було, але… Але скажіть, скажіть, будь ласка, руйнуватиме вона свою родову хату, сміючись? Без жалів? Під музику?.. Звідси настрій моєї книжки. Але немає в ній ні крихти розпачу. В кожному наболілому серці живе промінець надії, сподівань на краще. Чи варто було затопляти родючі українські землі, щоб побудувати середньої потужності ГЕС? Адже і в нинішніх умовах, щоб розширити площі орної землі, зорюють вигони, старі печища, кладовища, дороги, викорчовують сади – і назбирується, наприклад, в моєму селі до 13 гектарів – це одна з провідних думок роману».
Та були і схвальні, захоплені відгуки про твір Ф. Рогового Бориса Харчука, Григора Тютюнника, Анатолія Дімарова, Павла Загребельного, Михайла Шевченка, В'ячеслава Брюховецького, Віктора Близнеця, Петра Ротача та інших. «Свято останнього млива» нарешті було видане, спотворене цензурою, у 1982 році.
Нині, коли на українських землях іде війна, коли мільйони людей покинули свої домівки через російську агресію тема переселення, піднята Феодосієм Роговим, стає близькою і щемкою для сучасного читача, для кожного українця, який переживає за долі інших, душа якого плаче разом з тими, хто втратив рідних, зазнав принижень, покинув нажиті місця…
«Страшно стояти на тому самому місці і бачити, як щось знайоме  прозирає до тебе крізь дими, крізь дощі, крізь тумани, і я обзиваюсь до нього солоною сльозою, бо думаю, що то хтось з тієї мокловодівської громади ніяк не виблукає з потойбіччя, ніяк не вигукає перевозу. Розмито їхні дороги, нема переправи. Немає навіть сивого Дніпра» («Свято останнього млива»).
До вашої уваги фото з сімейного архіву письменника, надані музею його сином Юрієм Роговим.

Підготували старші наукові співробітники відділу новітньої історії  Валентина Клочко, Владислав Усенко.