Ці слова належать відомому українському письменнику, представнику покоління шістдесятників Григору Тютюннику. У житті і творчості він був надзвичайно безкомпромісним, що загострювало конфлікт з радянською дійсністю. Письменника розбирали на партійних зборах, зборах спілки письменників. Його твори піддавали жорстокій цензурі, часто не друкували. За намагання правдиво показати життя тогочасного радянського села критики звинувачували Г. Тютюнника у «хуторянстві». За ним стежило КДБ. Лише з початком Перебудови почало повертатися добре ім’я письменника. У 1989 році Григора Тютюнника було удостоєно звання лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка (посмертно). А деякі твори побачили світ уже за незалежної України. Нині ім’я Григора Тютюнника стоїть в одному ряду з класиками української новели Василем Стефаником і Григорієм Косинкою.

Народився письменник 5 грудня 1931 року у селі Шилівка на Зіньківщині, за 10 років до початку війни. Дитинство було важке, безрадісне. Батька Григора, Михайла Васильовича, репресували, коли хлопчикові було 6 років. А за місяць до цього до цього арештували і засудили до розстрілу батькового рідного брата Павла. Коли Михайла Васильовича відправили в табори «в Сибір неісходиму», дитину забрав до себе на Донбас ще один батьків брат Филимон Васильович з дружиною Наталією Іванівною. Вони віддали малого Григора до школи, вчили і виховували як батьки. Коли почалася війна, дядько пішов на фронт, а Григір через голод на Донбасі змушений був повертатися на Полтавщину. «Ішов пішки, маючи за плечима одинадцять років, три класи освіти й порожню торбинку, в якій було 9 сухарів, перепічка і банка меду. Потім харчі вийшли, почав старцювати…», — згадував письменник.

Григір Тютюнник звідти — з тих днів і ночей, з голоду і холоду, тривожного чекання, з сирітства, з недитячих болів, обпаленої війною душі. Тому такі дорогі для письменника щирі людські риси. «Найдорожчою темою, а отже ідеалом для мене були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах», — писав він. Можливо саме тому Григір взявся за переклади на українську мову оповідань В. Шукшина. Це було його прочитання Василя Шукшина. Літературознавці вважають, що в обох письменників багато спорідненого, а саме — оголошення самого себе аж до беззахисності во ім’я правди, любов до простої людини, закоханість у своїх героїв, але герої Тютюнника — м’які вдачею, живописніші, у автора немає відстороненості від них, як у В. Шукшина. «Читаю Шукшина, — писав Тютюнник. — Не все рівнозначне у нього. Але хлопець він сердечний, обпікаючий хлопець, і в той же час сумний». Розповідають, що коли помер Шукшин, то Григір скупив на базарі усі чорнобривці і літаком вилетів попрощатися з письменником.

Родина Григора Тютюнника передала до музею саме ці рукописи перекладів оповідань: «Думи», «Як помирав старий» та інші, а також особисті речі письменника, з якими той любив рибалити (транзистор, ліхтарик). Творчість Григора Тютюнника завжди була представлена на багатьох літературних виставках музею, присвячених землякам-полтавцям — Олесеві Гончару, Василю Симоненку. В експозиційних залах була розгорнута велика ретроспективна виставка фотопортретів Григора Тютюнника роботи його щирого друга, фотохудожника з Лубен Володимира Білоуса. Володимир Федорович залишив нам два документальних фільми, знятих ще за життя письменника, що демонструвалися під час експонування виставки.

Епіграфом всієї творчості Григора Тютюнника стали його знамениті слова: «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любити». Це заповіт і нам, сучасникам нової, незалежної України.

23 12 05 turunik

Підготувала старша наукова співробітниця відділу новітньої історії Валентина Клочко