Події
Осібне місце у полтавській архітектурі ХХ століття займає дерев’яна Покровська церква (Калнишевського) унікальний зразок українського народного зодчества. Її спорудили у 1764 1770 роках у місті Ромнах Давид Чорний та останній кошовий отаман Війська Запорізького Низового Петро Калнишевський (Калниш), котрий був відомим меценатом мистецтва, фундатором кількох храмів. Будували церкву будівничі, майстри теслярського цеху містечка Сміли, І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола. Рідкісним у Покровській церкві був іконостас – чотириярусний, різьблений з дерева, вкритий тонким шаром позолоти. Його прикрашали дерев’яні ж скульптури у повний людський зріст. Автором цього мистецького твору був різьбяр, скульптор С. Шалматов.
За час свого життя Покровська церква була реставрована 1827 року та доповнена прибудовою ризниці у 1850-х роках, яка порушувала первісну гармонійність витвору народного зодчества. До початку ХХ сторіччя храм був однією з головних домінант Ромен. У 1901 році церква була приречена до знищення, адже дерев’яна пам’ятка вважалася не довговічною і замінювалася мурованим храмом. Того ж року археолог, мистецтвознавець, пам’яткоохоронець М. Макаренко задля збереження сторичної церкви здійснив перші дослідження.
Цікавим і оригінальним видом традиційного українського посуду є куманець – кільцеподібна ємність (схожа на бублик) для вина, горілки чи інших спиртних напоїв. Залежно від регіону його могли називати «куман», «куманчик», «охтирський» чи «київський» глечик, «глечик для горілки». Запозичений він був, скоріше за все, у східних народів, оскільки слово «куман» тюркського походження і перекладається як «глек». В українському побуті відомий, щонайменше, з ХVІІ століття як святковий посуд вищих верств суспільства. Але з часом набув широкого розповсюдження і серед простого люду. Особливо часто ними користувалися шинкарі – «вдягали» на руку одночасно кілька куманців із різними напоями і пригощали відвідувачів. Проте у народі «київський» глечик вважали, передусім, ритуальним, святковим посудом. Так на Полтавщині саме з куманця частували спиртним гостей на весіллях.
Особливе місце в історії олімпійського та спортивного руху України займає постать Олексія Дмитровича Бутовського, видатного педагога, основоположника теорії та методики фізичного виховання кінця ХІХ – початку ХХ ст., члена ІМіжнародного олімпійського комітету у 1894 – 1900 (далі – МОК).
На жаль, ім’я піонера олімпізму з 1917 року, коли він помер, надовго було викреслене зі спортивних хронік. Пояснювалося це, перш за все, новою радянською концепцією спортивного руху, яка протиставлялася європейським і світовим тенденціям. Звісно велику роль мали й дворянське походження Олексія Дмитровича, його блискуча військова кар’єра в Російській імперії (мав звання генерал-лейтенанта та чисельні нагороди).
Виповнюється 182 роки від дня народження Олексія Дмитровича Бутовського ( 9 червня ( ст. стиль) 1838, с. Пятигірці, Лубенський повіт, Полтавська губернія – 25 лютого 1917, м. Петроград)) – одного із засновників сучасних Олімпійських ігор, члена Міжнародного Олімпійського Комітету, вченого – педагога.
Народився у подружжя штабс-капітана Дмитра Петровича Бутовського та його дружини Надії Степанівни (дівоче прізвище Райзер). Звільнившись зі служби за сімейними обставинами восени 1838 р., батько перевозить дружину з немовлям до свого маєтку у с. Пелехівщина (нині Глобинського району), де і проходить дитинство Олексія. Фінансовий стан батьків дозволив віддати сина на навчання до одного із приватних пансіонів у Полтаві. Отримавши гарну підготовку, О. Бутовський вступає у 1849 р. до Полтавського Петровського кадетського корпусу. 1853 р. кадет Бутовський переводиться до Костянтинівського кадетського корпусу, навчання закінчує у 1856 р. у Дворянському полку Санкт-Петербурга. У 1858 – 1861 рр. він – штатний викладач у стінах рідного Полтавського кадетського корпусу, подальше життя проходить у Петербурзі.
Детальніше:Ілюстрована історико-краєзнавча публікація «Увічнення пам’яті О. Бутовського»
9 червня 1940 р. народився відомий полтавський художник Валерій Леонтійович Мозок. У дитинстві він відвідував гурток образотворчого мистецтва при Полтавському палаці піонерів та студію живопису і рисунку при Полтавському будинку народної творчості. Згодом навчався на живописному факультеті Харківського державного художнього інституту. З 1973 р став членом Національної спілки художників України. У 1993-1995 рр. – голова правління Полтавської обласної організації Спілки художників України.
Детальніше:80 років з дня народження Валерія Мозока (1940-2008)
8 червня 1926 року народився Олег Васильович Кошовий (1926 – 1943) – член штабу підпільної молодіжної групи «Молода гвардія», що діяла у м. Краснодоні Ворошиловградської обл. (зараз – м. Сорокине Луганської обл.) у період нацистської окупації. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Його життя стало одним з символів, чи, швидше, засобів радянської агітаційної системи.
Хоча відомий роман О. Фадєєва «Молода гвардія» міцно прив’язав образ героя до території Донбасу, народився Олег у м. Прилуки тоді Полтавської губ. У 1932 р. його родина переїхала до м. Полтави, де хлопець пішов до 1 класу школи № 8, скоро через високий рівень підготовки був переведений до 2 класу. Але надовго у Полтаві родина не затрималась. Кошовий навчався ще у школах м. Ржищева, Канева і Антрацита. У 1940 році родина оселилася у м. Краснодоні, де їх і застала нацистська окупація.
Настав час підвести підсумки нашої вікторини «Пам’ятки рідного міста та області». Щиро вдячні всім, хто взяв у ній участь. Ми отримали багато цікавих відповідей і пересвідчилися, що історія Полтавщини та її пам’ятки цікаві не тільки дослідникам. Найкращою, найдокладнішою визнана відповідь Рибченко Юлії. Вітаємо переможницю і запрошуємо на екскурсію до Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського після відновлення прийому відвідувачів. Чекаємо!
Шановні відвідувачі музейного сайту! Ми щиро вдячні вам за увагу і участь у нашій вікторині. Маємо надію, що ви отримали не тільки нові знання, а й бажання відвідати наш музей. Радо повідомляємо прізвище переможеці – Юлія Рибченко! Вітаємо пані Юлію, бажаємо найкращих вражень від життя і запрошуємо до музею для отримання привітань, подарункових видань та приємних сподівань.
Співробітниками науково-дослідного експозиційного відділу природи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського під час карантину була проведена «Вікторина про первоцвіти». Дякуємо всім, хто взяв у ній участь. Найбільшу кількість правильних відповідей містили дві роботи, тож ми вирішили, що вони і стануть переможцями. Це члени краєзнавчого гуртка «Непосиди» ЗОШ №24 І-ІІІ ступенів Дронь Олександра, Потапенко Олександр, Шихов Едуард, Колесник Артем і Фомін Дмитро. Також приз отримує Рибченко Юлія. До речі, вона перемагає у музейних вікторинах не вперше і показала високий рівень знань не лише з природи, а й історії. Щиро вітаємо переможців і запрошуємо на безкоштовну екскурсію по парку музею у зручний для них день після закінчення карантину.
6 червня 1927 р. трагічно завершилося життя одного з фундаторів музейної справи – Данила Михайловича Щербаківського. Не витримавши тиску з боку влади, в 49-річному віці він вчинив самогубство.
Спектр досліджень Данила Щербаківського надзвичайно різноманітний: історія, археологія, етнографія, мистецтвознавство, музейна справа, освіта, педагогіка. Ще з юності, під час навчання у Київському університеті імені Св. Володимира, учений захопився пошуком і колекціонуванням цінних, із погляду історичного та мистецького змісту й форми, рідкісних речей, старожитностей. За недовге життя зібрав, класифікував і науково опрацював близько 30-ти тисяч експонатів. Із 1910 р. і до кінця життя він очолював історичний та етнографічний відділи Київського художньо-промислового і наукового музею, був заступником голови Всеукраїнського археологічного комітету, організатором і викладачем Археологічного інституту, членом кількох комісій Української Академії наук. На основі його колекцій створені та функціонують ряд музейних закладів України. Д. Щербаківський був одним із фундаторів Етнографічного товариства в Києві. Раритети, які він зібрав, також представлені у Національному музеї Т.Г. Шевченка, інших державних музеях. Колекції стародруків і рукописних книг, гравюри, портрети, вироби декоративно-вжиткового мистецтва, археологічні знахідки, предмети старовинного побуту науковець зібрав у численних експедиціях.
Детальніше:6 червня 1927 р. трагічно завершилося життя Данила Михайловича Щербаківського
У Святу Трійцю православна церква згадує сходження Святого Духа на апостолів, а також відкриття Богом своєї триєдиної сутності: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Святий Дух. Ці три сутності в єдності творять світ і освячують його. Також П'ятидесятниця вважається днем народження християнської церкви. Коріння свята виходить з часів Євангелії. З цього дня Бог послав апостолам дар розмовляти різними мовами. Християнські та язичницькі традиції святкування Трійці тісно переплетені між собою й співіснують до сьогоднішнього дня. Це свято було відоме в стародавній Греції, як свято квітів, у римлян — під назвою русалій, розалій. Як всі інші свята наших пращурів, Зелені свята базувалися на традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов'язана з давнім культом і святом дерев.
День Святої Трійці – веселе і радісне свято. У цей день за столом збирається уся велика родина. Дні перед Трійцею називаються Клечальним або Русальним тижнем, а перші три дні після – Зеленими святами.
