Тут їли всякії потрави
І все з полив’яних мисок
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок…
Велика різноманітність зберігалася в оздобі ложок, що концентрувалася на держаках і була досить простою, хоча інколи зустрічалася й пишна мережка з геометричних сполучень. Кінці держаків часом завершувалися у вигляді стилізованих коників, рибок, рук, людських голів, а то й постатей.
Ложка для їжі з держаком у вигляді рибки (1-ша ліворуч) автора Антіна Голуба, учня відомого майстра Якова Халабудного з села Жуки поблизу Полтави, була виготовлена зрілим майстром у 1970-их для онука. Друга, з фігурним держаком зі стилізованих голівок коней і геометричним орнаментом та, особлива, наступна, що походить із села Грунь Зіньківського повіту. Держак із гачком у вигляді кінської голови завершується скульптурним зображенням жіночої постаті в очіпку. Неглибоким рельєфом відтворено руки: одна тримає праник, друга притиснута до грудей. З усього видно, що в держаку-скульптурі відображені джерельні вірування українців, коли жінка була берегинею вогнища, займалася ткацтвом, щоб забезпечити родину вбранням. Правиця її узагальнює матеріальний бік діяльності, вона тримає праник, а лівою рукою затуляє від злого ока м’яз душі (musculum animae), де, за народними віруваннями, в людини ховається душа. І це характеризує ідеальну сторону буття. Таким чином, ложка, що з глибини віків ототожнювала людську руку, піднімалася до рівня скульптури-символу в образі української жінки в народному вбранні з головним її атрибутом — очіпком, який вона не повинна була знімати до скону.
Деякі ложки та половники походять із колекції Володимира Черченка (1882–1943), професійного художника, який очолював кустарно-промислові майстерні Полтавського губернського земства, створював проєкти й зразки різьблення на дереві.
Підготувала Г. Галян