115 років Полтавському скарбу

У скарбниці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського відвідувачі можуть ознайомитися з унікальним набором срібних прикрас — комплектом посагу – весільного убору знатної жінки-сіверянки. Розповідь гідів про комплекс старожитностей обов’язково міститиме інформацію, що ці речі унікальні, і що це — найпізніший за часом схоронення сіверянський скарб, виявлений на Лівобережжі Дніпра. Додамо, що в цьому році появі скарбу в музеї виповнюється своєрідний ювілей — не мало – не багато, а 115 років.

Отже, згадаємо про цю небуденну знахідку, адже вона пов’язана зі встановленням, принаймні, двох нових фактів: щодо історії і часу входження території Поворскля до складу Давньоруської держави та підтвердженням існування у Полтаві слов’яно-руського поселення. А ще вона була наслідком важливої події — спорудження у місті першого водогону, який, як відомо, частиною прокладених комунікацій (а простіше, труб) і досі діє в історичному центрі нашого міста.

Так от, з весни 1905 р. від Панянки і зведеної там вонапірної вежі в бік Соборного майдану прокладалася «гілка» водопроводу. Вона «обростала» тільки-но влаштованими водорозподільчими колонками. Одну із них планувалося спорудити навпроти дзвіниці Успенського собору. Саме там почали зводити необхідний колодязь, і от при його відкопуванні будівельники натрапили на рештки давнього житла, в ньому – глинобитної печі, а в останній — відповідно, і скарбу. Сам скарб був захований у печі чи під її стінками. Знайдені речі вийняли і передали до земського Природничо-історичного музею, чим опікувалися земці та помічник завідувача, а по хисту і вподобанням — археолог і етнограф Іван Зарецький (1857 – 1936).

До осені 1905 р. предмети скарбу вже були очищені від окислів. Вони виявилися виготовленими зі срібла доволі високої проби. Невдовзі їх зміг оглянути санкт-петербурзький археолог – уродженець Полтавщини Микола Макаренко (1877 – 1938), який саме в околицях міста проводив розвідкові археологічні обстеження. Звісно, першовідкривач роменської археологічної культури (цей науковий термін – еквівалент старожитностей літописних сіверян) відразу ж угледів у них саме потрібний йому, як досліднику, історичний контекст, і попросив Івана Зарецького виконати фотознімок предметів скарбу. Напевне, він і сам міг би це зробити, адже хранитель Ермітажу вправно володів навичками фотографа. Проте Микола Макаренко вважав за честь звенутися до відомого в Полтаві і старшого фахівця — Івана Зарецького.

Умовою полтавців для ознайомлення і фотографування скарбу стала підготовка Миколою Макаренком першої наукової публікації про ці предмети для полтавського наукового часопису — «Труды Полтавской Учёной Архивной Комисии». І вона була доволі швидко виконана, хоча побачила світ у виданні лише через три роки. Фото ж прикрас, роздруковане Іваном Зарецьким, триваний час «жило» в науковому світі. Його перевидавали дослідники слов’янських старожитностей, серед яких були академік Борис Рибаков, Іван Ляпушкін, Галина Корзухіна, іноземні фахівці. Цей же фотознімок (його відбиток ми оприлюднюємо) часто використовували й полтавські вчені та краєзнавці. Справа в тому, що це фото — документально точне, фахове і фіксує вигляд предметів скарбу на 1905 рік.

Зауважимо, що скарб упродовж музейного «життя» зазнав чимало перипетій. Так, один із зображених на фото браслетів був викрадений із музею у 1939 році, отже його наразі побачити неможливо. Восени 1941 р. комплекс разом зі всіма дорогоцінностями полтавських музеїв вивезли до евакуації працівники місцевого держбанку. 1946 р. його повернули до Полтави. У 1952 р. скарб хотіли забрати з-поміж інших дорогоцінностей до Києва — у тодішній Державний історичний музей УРСР. З цим натоді все ж таки «не зрослося». Тому 1964 р. прикраси розмістили у постійно діючій експозиції відділу історії дореволюційного суспільства, де вони були виставлені до 1989 р. У 1991 р. предмети скарбу були відреставровані відомим фахівцем-славістом, археологом і реставратором Олександром Григор’євим і з 1993 р. вміщені до скарбниці — експозиції «Унікальні предмети у зібранні музею». Відтоді з комплексом можна ознайомитися в її першій залі.

До складу скарбу входили шийна гривна, два семипроменевих скроневих кільця – підвіски до головного убору, вісім кованих із потовщеними кінцями браслетів і десяток спіралеподібних скроневих кілець. Шийна гривна за типом замка з подвійною петлею, із розширеними розкованими орнаментованими кінцями, відноситься до невеликої групи доволі виразних прикрас, відомої переважно на пам’ятках роменської культури. Такі гривни є в складі Івахниківського скарбу та знайдені на городищі в Новотроїцькому, де вони датуються ІХ ст. Проте, за засобами моделювання орнаментованих завершень гривна виступає найбільш пізнім виробом у типологічній низці подібних прикрас.

Семипроменеві скроневі кільця — досить грубі копії більш давніх підвісок зі слідами ремонту — виконані за восковими відбитками з прикрас Х ст. Ковані браслети із потовщеними кінцями в цілому побутували весь час упродовж існування сіверянських старожитностей, часто-густо «доживаючи» у використанні до найпізнішого етапу розвитку роменської культури. Домінуючі у складі скарбу спіралеподібні скроневі кільця так званого «сіверянського типу» — не надто характерні для власне роменських прикрас. Вони з’явилися у Дніпровському Лівобережжі в кінці Х – на початку ХІ ст. переважно на поселеннях і в похованнях із добре вираженими давньоруськими рисами, що здебільшого датуються вже ХІ ст.

Отже, ювелірний комплект святкового убору жінки з Полтави за своїм складом немовби вособлює межу двох епох — більш давньої сіверянсько-роменської та давньоруської. Подібні змішані набори, як уважають фахівці, побутували на пам’ятках останніх десятиліть Х – першого-другого десятиліть ХІ ст. І саме цей час найкраще представлений у культурних нашаруваннях Полтавського поселення на Івановій (Старополтавській) та Інститутській горах, де переважають археологічно досліджені рештки зруйнованих і полишених будівель початку ХІ ст., котрі завершують добу розквіту сіверянського поселення над Ворсклою.

Повертаючись до наведеного вище, зазначимо, що знахідка скарбу стала безперечним підтвердженням припущень перших дослідників археології в Полтаві — Івана Зарецького, Лева Падалки та Василя Ляскоронського — про наявність в історичному центрі міста слов’яно-руського поселення. Наступні докази були отримані вже в кінці 30-х рр. ХХ ст. і в ході розвідок та розкопок Івана Ляпушкіна у 1945 – 1946 рр.

А щодо завершального етапу історії поселення літописних сіверян у Полтаві, то приховування скарбу засвідчило якість карколомні події часу входження території Поворскля до складу Давньоруської держави на початку ХІ ст. З проведенням розкопок на території міста наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. було встановлено, що більшість досліджених жител і господарських будівель виявилися знищеними пожежею у другому десятилітті ХІ ст. У підклітах кількох із цих осель археологи виявили скелети загиблих за трагічних обставин жінок. Умови знаходження вказували на загибель останніх внаслідок військового погрому. До речі, сліди пожежі були помітні не тільки на Івановій горій, а й на посаді, відмежованому Мазурівським яром, а також навпроти центрального осередку поселення — на сусідній Інститутській горі. Тож це могли бути сліди каральної операції, зчиненої задля забезпечення контролю великокнязівською владою над південно-східними територіями сіверянського союзу племен. Адже відомо, що місцеві сіверяни, підтримувані печенігами, виказали непокору Києву, що і призвело до походу на ці землі дружин князя Бориса Володимировича між 1015 та 1019 рр., а також «примучування» сіверян до покори засобами, притаманними епосі. Про це, зокрема, йдеться і в «Сказанні про святих Бориса і Гліба». Як відомо, зчинені дружинниками погроми призвели й до загибелі самого князя Бориса, вбитого за знущання над мирним населенням сіверянами (чи не тільки ними?) на Альті... А з другої чверті ХІ ст. територія Поворскля вже остаточно ввійшла до складу Давньоруської держави.

Уявляється, що Полтавське поселення не було остаточно знищене внаслідок погрому, а відродилось за давньоруської доби і поступово зростало до кінця ХІ ст.

Саме підтвердженням такого перебігу подій є Полтавський скарб 1905 р., який заховала у печі більше тисячі років тому заможна жінка-сіверянка при наближенні до оселі ворогів.

О. Б. Супруненко

20 04 26 skarb01

20 04 26 skarb01

20 04 26 skarb01