Олександр Коваль - репресований

 

День пам'яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Саме в цей день відбувається вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

За даними розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні у 1937-му заарештували- 159537, в 1938-м 106096, в 1939-м 11744. Близько 16,5 тис. чоловік було розстріляно в 1937-му.

Незаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

Протягом 1937–1938 років на Полтавщині було репресовано понад 10 тисяч громадян.

У 1937 р. на Полтавщині було ліквідовано майже всю верхівку партійного та профспілкового апаратів. На справжні катівні, де піддавали фізичним і психічним тортурам тисячі людей, перетворилися спецкорпуси в’язниць у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, приміщення всіх райвідділів НКВС. На тюремні камери були перетворені підвали колишнього Селянського банку, де розташувалося обласне управління НКВС у Полтавській області.

В архіві Служби безпеки України в Полтавській області до цього часу зберігається архівна справа однієї із жертв Великого терору – Олександра Івановича Коваля.

Олександр Іванович Коваль народився 1987 р. в с. Петрівці Гадяцького повіту в багатодітній селянській родині. Навчатися Олександр почав з 9-ти років у сільській школі с. Петрівка і закінчив її у 12 років. У 14 років розпочав навчання у Полтавській школі садівництва і городництва, але школу не закінчив, так як, у 1916 році був призваний на військову службу в царську армію. Був направлений у м. Петровськ Саратовської губернії, у 164-й піхотний полк де був добровольцем і мав можливість іти в школу прапорщиків, але бажання іти на фронт цьому завадило. У березні 1917 року потрапив на Південно-Західний фронт. Там був у штурмовому батальйоні, в наступах участі не брав, більше часу знаходився в окопах. У 1917 році був обраний секретарем батальйонного комітету солдат. У січні 1918 року демобілізувався і повернувся в с. Петрівку. Прибуття Олександра Коваля співпало з моментом вигнання з уїзду Центральної Ради і встановлення радянської влади. Він неофіційно приєднався до існуючої в селі групи більшовиків, чому неофіційно, бо не мав партійних документів. Через деякий час з уїзду було отримано розпорядження від Гадяцької уїзної ради, про організацію партизанського загону, у зв’язку з наступом німців і гайдамаків. Саме Ковалю було доручено організувати загін добровольців проти німців. У с. Петрівка набралось 25 чоловік. В кінці січня - перших числах лютого Коваль із загоном направились у місто Гадяч. Командував загоном Будко Іван Митрофанович, а Олександр був помічником. Був організований мітинг на якому виступив голова Гадяцької уїзної ради – Городько і зачитав розпорядження з Полтави, що висилку загонів до Полтави поки що зупинити і загони відправити по селах, де і чекати повторного розпорядження.

Олександр Коваль, щоб не гаяти часу, поїхав до Харкова, і зупинився у свого брата Трохима, який працював у трудовій школі сторожем. Потрібно було за щось жити і О. Коваль відправився у приймальний пункт, звідки був направлений добровольцем до Першого пролетарського полку, там він був стрілком і ніс караульну службу. У квітні 1918 року полк виступив на фронт проти німців за м. Люботин. Близько трьох неділь полк знаходився в районі станції Люботин, Огульці. Німці наступили і полк почав відступати. Вночі загін Першого пролетарського полку в якому був Коваль прорвався на Харків. Коли туди прибігли, всі червоні частини вже встигли евакуюватися. Олександр заховався у брата і таким чином при німцях залишився в Харкові. Пробувши там дві неділі, за допомогою вчителя школи, в якій працював Трохим, Коваль отримав документ про те, що він являвся технічним службовцем школи, і з цим документом пробрався у с. Петрівку. Коли прибув у село там застав німців. Два місяці пробув у Петрівці на нелегальному положенні, а потім виїхав у Полтаву.

Щоб здобути повноцінну середню освіту, Коваль вступає до 7-го класу Полтавської юнацької гімназії імені «Радонського». Закінчив навчання у 1919 році. У період навчання в гімназії ніякою політичною діяльністю не займався. Після закінчення гімназії вступає на короткотермінові курси з позашкільної освіти при Полтавському губернському земстві. Закінчивши їх одержав направлення на роботу в Андріївській волості Гадяцького повіту, де Коваля і застав прихід денікінців. Разом з однодумцями він почав організовувати групу молоді проти них, зібрався загін чисельністю більше 100 чоловік, та невдовзі денікінці почали відступати.

Відразу після звільнення Гадяча від денікінців О. Коваль вступив до української партії комуністів-боротьбистів і був обраний до складу повітового комітету.

Під командою О. Коваля у веприцьких лісах у різний час перебувало від 130 до 300 повстанців, з якими проводилася регулярна військова підготовка. Отаману також підпорядковувалися невеликі повстанські загони у Ціпках і Великих Будищах. Згодом Коваль зі своїм загоном влився до 3-го піхотного полку армії Н. Махна. Разом із махновцями О. Коваль брав участь у трьох успішних боях з червоними на Полтавщині та Катеринославщині. Згодом Коваль з частиною свого загону залишив Повстанську армію Н. Махна і повернувся до веприцьких лісів.

Деякий час О. Коваль мешкав у Новоград-Волинському, а потім з документами на ім’я Олександра Андрійовича Мартиша переїхав до Києва. Під чужим прізвищем вступив до Київського кооперативного технікуму, по закінченню якого працював в окружній сільськогосподарській спілці. В 1923 році одружився на студентці комерційного училища Марії Миколаєнко.

У 1926 р. напередодні нового «комуністичного штурму» каральні органи СРСР розпочали чергову широкомасштабну «зачистку» країни від «контрреволюційних елементів». Під цей укіс потрапив і О. Коваль. Як колишнього повстанського отамана, разом із дружиною та двома дітьми його вислали на три роки до села Грушкове Грушківського району Центрально-Чорноземної області Російської Федерації.

На новому місці вимушеного проживання О. Коваль влаштувався на роботу вчителя в одній із українських шкіл. Туга за Батьківщиною не давала О. Ковалю спокою. Як тільки у 1929 р. закінчився термін висилки, він повернувся додому на Гадяччину, але з невідомих причин одразу ж був заарештований Роменським окружним ДПУ і чотири місяці перебував під слідством. А коли звільнився почав шукати роботу в Києві, Харкові, і через деякий час повернувся у Росію до дружини.

У розпал Голодомору 1932-1933 рр. чекісти розпочали нову хвилю репресій проти тепер уже колишніх учасників проти більшовицького Руху опору, які в часи масового людиновбивства могли очолити спротив комуністичному режимові. О. Коваля заарештували 2 лютого 1933 р. разом із дружиною і двома дітьми. О. Коваль жив за попереднім місцем висилки в селі Коров’яково і працював завідуючим трудової школи.

Згідно постанови Особливої «трійки» при колегії ДПУ СРСР від 10 червня 1933 р. О. Коваль був засуджений до 10-ти років виправно-трудових таборів (концтабору).

Покарання О. Коваль відбував у Північно-Східному управлінні концтаборів сумнозвісного ГУЛАГу, а коли звільнився, до 1946 р. працював там же, але за вільним наймом. Дозволу на повернення в Україну йому не давали. У повоєнний час учителював у Курській області.

В 1951 р. без будь-якого звинувачення О. Коваля знову заарештували і постановою Особливої наради (ОСО) при Міністерстві державної безпеки СРСР від 9 лютого 1952 р. вислали на вічне поселення до села Новосели Красноярського краю. У Сибіру працював сторожем у колгоспі.

Діти О. Коваля, особливо донька, постійно клопоталися про повернення із заслання своїх батьків, мотивуючи тим, що вони старі і хворі. Донька писала листи на ім’я голови Верховної Ради СРСР К. Ворошилова, міністра внутрішніх справ С. Круглова, Генерального прокурора СРСР та інших посадовців. Нарешті, вже після смерті Й. Сталіна згідно рішення Генеральної прокуратури СРСР від 22 червня 1954 р. постанова ОСО при МДБ від 9 лютого 1952 р. була скасована і О. Коваля із заслання було звільнено. Подальша його доля невідома.

Підготувала Ірина Тарасу, науковий співробітник науково- дослідного експозиційного відділу виставкової роботи

20 05 17 koval01

20 05 17 koval01

20 05 17 koval01

20 05 17 koval01

20 05 17 koval01

20 05 17 koval01

20 05 17 koval01