Духовні пастирі Полтавського регіону

Сучасна релігійна картина світу досить складна. Характеризується вона насамперед поліконфесійністю. Разом з традиційними співіснують неорелігії, виникають нові течії і напрями. Україна – не виняток.

Але протягом багатьох віків основною релігією українців було і залишається християнство, прийняте в Києві 988 року. Православна Церква України, отримавши Томос, повертається до ідейних засад київського християнства, сформованих в творах відомих вітчизняних теоретиків-богословів: в “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, “Посланні до смоленського пресвітера Фоми” Климента Смолятича, “Ізборнику 1076 року” Івана, “Повісті времінних літ” і “Житії Феодосія Печерського” Нестора, “Молінні” Данила Заточника, проповідях Кирила Туровського. Вони намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як “життя в істині”. Такий спосіб світобачення у дослідницькій літературі здобув назву – софійно-гуманістичного і ґрунтувався на платонівсько-візантійській філософській традиції. Він був найбільш прийнятним києво-руській ментальності, насамперед тому, що орієнтувався на людину “як міру всіх речей”, пошуки правди, діалектично допомагав подальшому розвитку язичницьких спроб одухотворення матеріального життя і матеріалізування ідеального.

Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння.

Євангелізм київського християнства багато в чому зорієнтований на ту традицію в ранньому християнстві, яка пов’язана з діяльністю апостола Павла. Так званий паулінізм перетворив єдність і рівність у Христі всіх людей на основний принцип, освячений самим Богом. Апостол Павло справедливо вважається першим християнським богословом, з паулінізмом пов’язане і виникнення у київському християнстві перших богословсько-філософських розробок, особливістю яких є софійний характер способу богословствування і філософствування. Софійний підхід асоціювався з постійним потягом до мудрості через вчення про Софію як “Премудрість Божу”, сприяв формуванню таких засад бачення світу, що виник під впливом платонівської і неоплатонівської філософської традиції, обґрунтував плюралізм і поліфонію, творчий розмай думки, а не її єдність і одностайність. Софія – інстанція, що знаходиться між творцем і творінням, є джерело божественної енергії, що забезпечує рух на гору (“сходження нас”) і рух донизу (“сходження до нас”). Звідси походить іпостасна природа Софії, але вона не ототожнюється з жодною з трьох божественних іпостасей, а виступає як четверта. Через неї світ, природа, людина допускається в середину Божества, всередину Трійці, які приймаючи світ в себе, одночасно проявляють себе в ньому. Завдяки цьому й долається той розрив між “творінням”, що вважалось ділом Божим, і “спасінням”, яке було проблемою людства, розрив, який був притаманний візантійському і римському варіантам християнства.

Після татаро-монгольської навали кафедра київських митрополитів формально існувала у розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням її став спочатку Владімір (1299), а пізніше – Москва (з 1325). А в 1686 році українська церква повністю втратила свою самостійність – була перепідпорядкована з відання Константинопольського патріарха у відання Московського.

Друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. стали своєрідним відродженням українського прочитання православного віровчення. Це відобразилось в релігійній філософії, архітектурі, мистецтві. Як писав дослідник Дмитро Степовик, “на зміну естетики суворих обмежень прийшла естетика лагідностей, а на зміну філософії доктрин – філософія серця”. Новий погляд на людину як на Боже творіння, наділене правом бути вільним і щасливим, стає основою релігійної і суспільної свідомості. Основні принципи забутого київського варіанту християнства стали незримо присутні у філософських концепціях, сповідуванні істин, способі повсякденного життя видатних богословів і простих священиків, вихідців з України.

Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у духовно-культурному житті України ХVІІІ століття. Його творча спадщина складається з філософських трактатів, поетичної збірки “Сад божественних пісень”, збірки байок у прозі “Басні Харьковскія”. Відомі переклади Григорія Сковороди з античних та неолатинських поетів. Філософське вчення Сковороди має пантеїстичний і одночасно гуманістичний характер. Основним змістом етичних поглядів мислителя є проблема людського щастя, шляхом до якого є самопізнання і праця за покликанням.

Григорій Сковорода народився 1722 року в селі Чорнухи Полтавської губернії в козацькій родині. Грунтовну й усебічну освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Завдяки винятковим музичним здібностям Григорій Сковорода у складі імператорської придворної капели 1741 року брав участь у святкуванні з нагоди коронації російської імператриці Єлизавети.

У 1745-50-х роках разом з посольською місією генерал-майора Вишневецького відвідав Токай, Дорен, Пресбург (Братиславу), Відень, ймовірно також Італію та Німеччину.

Повернувшись в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі (1753). Там написав перший твір під назвою “Роздуми про поезію і підручник з її мистецтва”. Нетрадиційна інтерпретація проблем поетичного мистецтва, новий метод виховання, що полягав в індивідуальному підході до своїх учнів, у виявленні й плеканні притаманних їм від природи здібностей, спричинили ускладнення стосунків мислителя з єпископом Никодимом Срібницьким і звільнення з викладацької роботи.

Сковорода писав: “В усіх храмах, і навіть до Христа, і в язичницьких капищах було написано наймудріше слово: “Пізнай себе”. Але ніхто не хоче від справ житейських відокремитися і очистити серце своє. Найти себе і є бути щасливим”.

Полишивши колегіум, Григорій Сковорода впродовж 1757-59 років працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Саме тут він написав значну частину віршів збірки “Сад божественних пісень”, що стала найбільшим здобутком його поетичної творчості. Ця духовна лірика наповнена розмірковуванням про сенс людського життя, істинне щастя і волю.

Наступні десять років Григорій Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, етику, грецьку мову. За цей час він здійснив подорож до Москви, пішки обійшов всю Слобідську Україну, побував у Києві, де відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської Лаври вступити до монастиря.

У 1769 році Григорій Савич остаточно залишив офіційну педагогічну діяльність і став мандрівним філософом. Саму філософію мислитель розумів як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах власного вчення. “Філософія – головна мета людського життя. Голова людських справ є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен має головну мету, тобто не кожен займається головою життя. Один займається черевом життя, тобто спрямовує всі свої справи, щоб дати життя череву; інший – очам,…; філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія.”

Основоположною у Григорія Сковороди є його концепція про дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню, твар і Бога, і три світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Шлях пізнання невидимої натури – Бога – через пізнання людиною самої себе, своєї внутрішньої суті, “внутрішньої людини” можливий, і на думку філософа, єдино правильний. “Внутрішня людина” у нього водночас індивідуальна і космічна, її структура аналогічна будові великого світу. Григорій Сковорода вважав, що духовне відродження людей, праця за покликанням автоматично приведуть до злагодженого функціонування суспільства. Саме Сковороду вважають творцем “філософії серця”.

Філософ помер 29 жовтня 1794 року. Перед смертю заповів поховати його на підвищеному місці біля гаю й току і на могилі написати: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Похований в селі Сковородинівка (раніше с. Пан-Іванівка) на Харківщині.

Ім’я мислителя носить Інститут філософії України, йому встановлено пам’ятники в Лохвиці (1922), Києві (1976, обидва – скульптор І. Кавалерідзе), Чорнухах і Скородинівці (обидва – 1972), відкрито меморіальні садиби-музеї уЧорнухах і Сковородинівці, а також літературно-меморіальний музей у Переяслав-Хмельницькому.

Паїсій (Петро) Величковський (1722-1794) – один з найвидатніших українських православних містиків ХVІІІ століття, сучасник і ровесник Г. С. Сковороди, близький до нього своїми філософськими поглядами.

Петро Величковський(пізніше архимандрит Паїсій) - правнук Івана Величковського, українського поета і драматурга ХVІІІ ст., походив із родини священика. Народився він в Полтаві 21 грудня 1722 року. Батько Паїсія був полтавським протопопом. Полтавська протопопія за звичаєм того часу була родовою Величковських, її посідали батько, дід і прадід о. Паїсія. 1726 року, коли малому Петрові виповнилося всього 4 роки, помер його батько. Невдовзі (1730) протопопію посів Петрів старший брат Іван. Вихованням сина займалася мати, Ярина з роду Манденків. Свій ідеалізм і аскетизм хлопець успадкував саме від неї. Ще зовсім малим Петро любив читати церковні книжки, особливо Житія та твори отців церкви. Два роки він навчався в церковній школі, а потім став учитися вдома, у свого старшого брата Івана. 1735 року, коли Петрові було 13 років, Іван помер. Мати задумала поїхати до Києва, до митрополита Рафаїла Забаровського, щоб випросити грамоту малому Петрові на овдовілу Полтавську протопопію. Митрополит благословив хлопця, але звелів спершу віддати його в науку – до Київської духовної академії. Під час навчання у Києво-Могилянській академії він зацікавився чернечим життям і певний час перебував у Любецькому і Межигірському монастирях. Повернувшись до Києва, Величковський працював гравером у майстернях і друкарнях Києво-Печерської Лаври. Потім знову мандрував по монастирях України і Молдавії. Побував на горі Афон, де був висвячений на священика з ім’ям Паїсій. У 1763 році поселився в монастирі Святого Духа біля Драгомирні. Головні ідеї уставу, запровадженого Паїсієм у монастирі: безсрібництво, зречення волі і послух, умна молитва, читання книг, невпинна праця, повсякденна побожність. Тут Паїсій прийняв схиму без зміни свого імені. (Схима – грецьк. – досл. форма) – вищий ступінь чернецтва, що відзначається більш суворими аскетичними обітницями, а зовнішньо – деякими особливостями одягу.

1775 року братія переселилася в Секул і зажила там подвижницьким життям, як то було у Драгомирні.

З 1790 року і до самої смерті о. Паїсій був архімандритом Нямецького монастиря (нині на території Румунії).

Перу Паїсія Величковського належить багато перекладів творів отців церкви. Серед них “Добролюбіє” – багатотомне видання, своєрідна енциклопедія аскетизму, в якій були зібрані твори 38-ми авторів християнського Сходу з ІІІ до Х століття. Тексти “Добролюбія” стосуються духовного буття, а особливо – безперервної Христової молитви.

Чільним у діяльності П.Величковського була ідея становлення старчества у східнослов’янському чернецтві. Старчество як чернечий інститут виникло на початку ІV століття у середовищі єгипетських ченців. Воно передбачало принцип добровільного беззаперечного послуху, підпорядкування учня волі старця як у вчинках, так і в думках, керування його повчаннями як голосом Божим. Щоб досягти титулу духовного отця-авви, потрібно було володіти низкою необхідних якостей і чеснот, основною з яких вважався духовний розум. Повчання старця, на думку Паїсія, мали ґрунтуватися на попередньо сформованих в учня духовних засадах. Духовний шлях до Бога, вважав він, повинен починатися з очищення від усіх пристрастей. Найважливішим із засобів такого очищення є внутрішня молитва. Розглядаючи її як необхідне підґрунтя і умову правильного духовного життя, Паїсій і на Афоні, і в Драгомирні, і в Нямці наполегливо запроваджував її у своєму чернечому братстві. Він переконував братію не слабнути в цьому молитовному діянні й не сумувати з приводу невдач. У духовному сходженні Паїсій Величковський розрізняв два ступені: діяння і бачення, і, відповідно до них, - два види внутрішньої молитви: діяльну і умоглядну, одну – для початківців, відповідно до діяння, іншу – для тих, хто набув високого рівня духовності і здатний до духовного бачення. Перша є початком духовного сходження, а друга – його завершенням.

Під духовним впливом П.Величковського виникла філософсько-релігійна течія – паїсизм, що вилилась в утворення церковних братств.

Паїсій Величковський завжди підкреслював своє українське коріння, а на його могилі викарбувано слова: “Тут спочиває архімандрит старець Паїсій, малоросіянин.”

Поховали преподобного Паїсія в храмі Вознесіння при правій стіні в Нямці.

Згідно з проектом відбудови Святоуспенського кафедрального собору в Полтаві в нижньому храмі було споруджено престол у пам’ять преподобного Паїсія. Старець Паїсій залишається єдиним канонізованим святим, чиї родові корені пов’язані з древнім надворсклянським містом.

Далі буде.

Підготувала Власенко І. О., ст. наук. співр. відділу етнографії.

20 06 05 pastyri01 20 06 05 pastyri02