«А десь милий, чорнобривий по морю гуляє...»
(до Дня Військово-Морських Сил Збройних Сил України)
«Козак і в огні не горить, на воді не тоне,
і під водою не гине – на те він і козак»…
Народне прислів’я
У першу неділю липня відзначається День Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Історія військово-морського флоту України розпочалася ще за князівських часів та була продовжена в козацьку добу. Будівництво козацького флоту вимагало титанічних зусиль та неймовірного напруження сил цілого народу. Разом з тим морські походи запорожців стали важливою віхою в стримуванні наступу Османської імперії та Кримського ханства на українські землі, у час, коли український народ виборював своє право на існування. Морські походи збагатили військове мистецтво козаків і стали продовженням військових кампаній на суходолі. Від часу заснування Запорізької Січі до гетьманування Петра Сагайдачного козацький флот поступово міцнів, збільшував свою чисельність. З кожним новим походом випрацьовувались все нові тактики та стратегії ведення бою на морі.
Загалом історія козацького флоту налічувала 225 років. За час свого існування козацькі флотилії здійснили понад 115 великих і малих морських походів. Перший відомий морський похід за участю козацтва відбувся 13 жовтня 1545 р.: 800 козаків під керівництвом Ісачка з Брацлава, Карпа Масла та Івана Держка з Черкас на 32 чайках підпливли вночі до фортеці Очаків, захопили замок та захопили полонених. Останній самостійний морський похід запорожців відбувся 1770 р., коли ескадра полковника П. Стягайла дійшла до Дунаю і взяла участь у битві з турецьким флотом під Очаковом. Під час зіткнень на морі та на узбережжі козаків цікавили не лише військові трофеї, коштовні предмети, товари. Вони захоплювали і полонених, яких вимінювали на своїх побратимів чи отримували за них викуп.
Основною одиницею для ведення бойових дій на морі став легендарний козацький човен – запорозька чайка.
У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського зберігається заготовка кілевої частини козацького човна (експозиція зали №9 «Полтавщина в XIV-XVII століттях») – або так звана «підошва». Цей унікальний експонат навесні 1956 р. знайшов на дні річки Ворскли у Котелевському районі місцевий житель П. Д. Шеремет. Радіовуглецевий аналіз деревини дуба, проведений Інститутом геохімії і фізики мінералів АН УРСР, датував знахідку кінцем XVII – першою половиною XVIII ст. Його загальна довжина складає 9,6 м, ширина носової частини – 0,38 м, у середній частині – 0,78 м. Відомо, що «підошви» на човни запорожцям у ІІ половині XVII ст. висилав гетьман Іван Брюховецький, резиденцією якого у той час був Гадяч. «Підошва» слугувала основою для майбутнього човна.
У 1999 р. в Україні з ініціативи ЕПАР (Експедиції підводнх археологічних робіт) був започаткований унікальний проект, який отримав назву «Запорозька чайка». Проект полягав у підйомі на поверхню знайденого у 1998 р. поблизу о. Хортиця човна. Як з’ясувалося згодом – це була козацька чайка І третини XVIII ст. Проект дозволив привідкрити завісу таємниці будівництва козацьких човнів, їх конструктивних особливостей та основних характеристик.
У 2009 р. музейна експозиція поповнилася моделлю козацької чайки середини XVII ст., створеної художником Олегом Леонтієвичем Подрєзовим за малюнком Боплана (у масштабі 1:10). Набір корпусу чайки був класичним: він складався з кілевої частини, форштевня, ахтерштевня, шпангоутів, бімсів, дерев’яної обшивки корпусу, рангоуту і такелажу.
Власне, ці експонати і надихнули авторів допису до розробки на основі музейної експозиції науково-виховного заходу для учнів та студентів під назвою «На козацькій чайці – у синєє море», започаткованого 2017 р. Захід складається із трьох розділів і знайомить відвідувачів із тим, як козаки готувалися до морського походу, будовою та спорядженням чайки, озброєнням. Під час віртуальної екскурсії човном наукові співробітники музею розповідають про особливості життя на чайці під час морського походу, розпорядок дня, харчування, тактики ведення морського бою, напрямки та наслідки морських походів козаків в історії України.
Нижче пропонуємо ознайомитися із фрагментом історичного роману-трилогії М. Старицького «Богдан Хмельницький», у якому описаний бій козацької чайки з турецькою галерою, що може бути використаний у якості художньої ілюстрації на уроках історії.
В. Яремченко, А. Лавріненко, О. Устименко
Автори висловлюють подяку:
О. Подрєзову (автору моделі);
А. Волощенко (автору ілюстрацій);
П. Баранцю (автору фото).
Михайло Старицький. Богдан Хмельницький
(Уривок)
Дві інші галери знаходились осторонь значно далі, але теж, видно, повернули, відрізаючи відступ чайкам, по сусідству було лише чотири човни, не більше, а інші відбилися правіше, далеко наперед.
Богдан викинув на щоглі свій прапор, що означало розсипний лад, хоча і без того всі козаки знали єдину в цьому випадку тактику: розлетітися в різні боки і змусити галеру переслідувати чайки поодинці. Та тільки–но галера пускалася в погоню за наміченою жертвою, як човни знову зліталися в тилу, немов легкокрилі ластівки за злим шулікою, щипали галеру влучними кулями, а при можливості й кидалися в атаку. На цей раз галери, запримітивши мізерну кількість чайок, сміливо рушили за ними в погоню.
Човен наказного отамана спробував було, лавіюючи в бік, вийти з лінії переслідування, але найближча галера намітила його пильно і не випускала з курсу. Вітер попутний міцнішав; вигнуте, як лебедині груди, вітрило кренило човен на один бік, і він стрілою мчав, розрізаючи гострим носом хвилі, а дружні удари весел збільшували його розмірені стрибки. Але галера летіла на всіх вітрилах, і хоча відстань між нею і чайкою на око не зменшувалася, проте й не надто збільшувалася ... Питання тепер полягало у тому, чи не зрадять козакам сили, а головне, вітер! Якщо вони утримають до ночі таку ж відстань, то будуть врятовані, а якщо до сутінків наблизиться до них на гарматний постріл галера, то загибель їх неминуча.
Богдан стояв тепер на кормі біля керма невідступно, пильно стежачи за бігом чайки і повертаючись все частіше і частіше назад.
Засмаглі, бронзові козачі обличчя були зосереджені і серйозні, не чулося ні примовок, ні сміху: козаки мовчки гребли, мовчки за знаком змінювалися веслярі, і мовчки вільні від гребок оглядали мушкети та шаблі. Богдан теж похмуро мовчав, перекидаючись лише зрідка з керманичем уривчастим словом; раз тільки покликав він до себе Рябошапку і щось казав йому на вухо ...
Дружно веслували молодці: не зраджувала козакам сила, тільки зміни на гребках частішали все більше. Галера була на виду, але чайка помітно вигравала в бігу. Уже сонце, перейшовши за полудень, схилялося до рубежу; вже цей рубіж починав запалюватися рожевим відблиском, коли помітив дід, що вітер змінив частково свій напрямок і нібито став стихати. Два рази смикнув дід за мотузку, прикріплену до полога вітрила чайки, і обидва рази почухав собі з досадою потилицю. Хоча надуте вітрило не втрачало ще краси своїх форм, але по ньому пробігали вже струмки якоїсь сумнівної ряби, і зрідка починали чутися тривожні грюкання.
– А що, діду, стихає? – запитав похмуро Богдан.
– Щось, схоже, – пробурчав дід, – втомилася, спочивать хоче погода ... вище ще тягне, щоб їй грець, а над водою слабшає ... Бач! – смикнув він ще раз мотузку.
– Погано, – зауважив Богдан, – це їм на руку: у них високі щогли, що дзвіниці, а у нас ... Хоч би до сутінків дотягнути.
– Так що ж? Години дві залишилося, не більш ... може витягнемо ...
Пройшла година. Сонце вже почало фарбувати пурпуром далекий край моря. Вітер стихав і стихав. Вітрило, зморщене, обвисле, колихалося понуро, видаючи слабкі звуки шелесту,... контур галери яснів і збільшувався помітно для всіх ...
Раптом на носі галери здійнявся струмінь білого диму, і через хвилину щось зашипіло далеко і гепнувся у воду позаду чайки, збивши цілий фонтан райдужної піни ... тільки тепер долетів віддалений гуркіт і змусив козаків озирнутися.
– Бач, вже кашляє! – зауважив один.
– Думала плюнути, та не вистачило духу, – посміхнулися інші.
– А може, і нам, батьку, відплюнуть? – піднявся на ноги чорномазий козак, вишкіривши білі зуби.
– Отплюнем мабуть, – заломив шапку Богдан, – далеко ще, не докине. Братики, поналяжте, на весла; вітер нам змінив, та байдуже, і без нього впораємося: ще годину – і, хоч би їм повилазило, нас не побачать, а ми ще їм, дияволам, піднесемо червоного півня.
... Чайка, склавши вітрила, йшла тільки на одних веслах. Блиснув вдруге вогонь на галері, загуло щось далеко і різко збило хвилю вельми вже близько від корми.
– А ну, гармаш, гукни тепер і їм! – звернувся Богдан до чорномазого козака.
Мовчки останній навів невелику, з довгим дулом фальконету гармату, кілька разів пригинаючись і відхиляючись, перевірив приціл і доклав до пановки гніт: загуркотів постріл, широкими кільцями побіг білий дим по хвилі. Затамувавши подих, приставивши руки до очей, дивились козаки пильно на галеру. Раптом на носі у неї щось блиснуло, якісь тріски полетіли кругом і заметушилися, відскочивши назад, чорні цятки ...
– Влучило! – крикнули весело козаки. – Молодець, циган! Дякуємо! Ували їм ще іншу галушку на гостинця!
А сонце вже багряною кулею занурювалось в далекі, розтоплені червоним золотом води; ще які небудь півгодини – і козаки вже могли бути покриті добродійною імлою. Але галера мабуть насідала, пустивши, крім верхніх вітрил, в хід і весла.
Гримнув ще постріл з чайки; але гаркнула у відповідь і галера: ядро зі страшним свистом пронеслося над козацькими головами, відірвавши маківку щогли, і шубовснуло далеко попереду, в море.
– Бач, каторжні! – погрозив кулаком дід.
– Таки шкоду зробили!
– Ага, вже близько, кляті, мабуть, не втекти нам до повних сутінків, – процідив крізь зуби Богдан. – А ну, хлопці, по два на весла! Натисніть силою! Сонце сховалося, повзе вже по хвилях туман ... Тільки трошечки – і їм дуля! – Перебіг між рядами короткий сміх; підсіли до гребців ще козаки, і чайка посиленими поштовхами почала швидше ковзати.
– А хто, панове братове, охочий з вас одурить голомозого люлькою? – підвищив голос Богдан.
– Я, я, я! – пролунало з усіх боків.
– Досить двох: ти, Жук, і ти, Блощиця, – вказав Богдан рукою на чорномазого і на рудого казака, – ви в цих фіґлях досвідчені! Візьміть збиту дошку і по короткому веслу та ще з доброго оберемку просмоленого клоччя, відпливете зараз в бік і, коли галера почне наближатися, запалите люльки, а у нас тут щоб і люльки нагорі не було, – підкреслив він значно. – Галера, помітивши вогонь, кинеться за вами в погоню, а ми тоді в протилежний бік, одним словом, "круть верть – в черепочку смерть".
– Знаємо, знаємо, батьку! – відгукнулися охочі.
– Овва! – підбадьорилися всі в чайці.
– А коли галера наскочить, – продовжував Богдан, – так ви швидше ховайтеся під її круті боки та, прикріпивши місцях в двох, в трьох клоччя, запаліть її ... розгубляться мабуть голомозі, не до вас буде ... Ну, а ви тоді нирком і водою...
Швидко спустили козаки пристосовану для цього дошку, сіли на ній і понеслися непомітною соломинкою в бік, а на чайці всі замовкли... Сутінки насувалися; але насувався разом з ними і грізний силует турецької галери.
Тіні густішали. Прогримів ще один постріл з галери, але ядро пронеслося стороною: чайка мертво мовчала і намагалася непомітно змінити курс ... І тут Богдан помітив, що галера почала повертати в протилежний бік.
– Клює! – сказав він рульовому тихо. – Повертай сміливіше в ліву сторону, а ви, хлопці, наляжте, тільки обережніше, ще хвилиночку – і вдаримо лихом об землю!
– Може, об море! Де ж тут земля! – загиготів дід, а найближчі весело посміхнулися, бо безтурботна відвага і завзятість піднімали бадьорість у всіх, а ризик хвилини доставляв їдке задоволення.
Коли долинув з галери до козаків тріск мушкетів, то чайка була вже далеко осторонь, майже позаду ворожого судна.
– Вже тепер їм не до нас! – голосно промовив наказний. – Вдарте сміливіше на весла – і гайда проти вітру!
Дружно сплеснули весла, пролунав пружний поштовх, один, другий, третій, – і чайка понеслася трепетно в бузкову імлу. Силует галери тонув далеко, розпливаючись в тумані хитаючись обрисами, а сутінки наповзали і закривали відчайдушних молодців від переслідувань ворога ...
Минуло кілька часу. Вітер зовсім впав. Море ласкаво захитало човен. Кругом стало тихо, імлисто.
– Ну, друзі, тепер уже минула небезпека ... Подякуємо Господу! Хай криє Його ласка від бід наших рятівників братів! – перехрестився Богдан широким хрестом, а за ним оголилися побожно голови всіх козаків і почулося співчутливе зітхання.
– Дивіться, братці, он! – заметушився один козак і підвівся навіть на гребку.
Всі озирнулися і побачили, як далеко попереду тремтить і розпливається кривавим світлом в тумані пляма.
– Запалили, їй Богу, запалили галеру! – ляснув він енергійно в долоні. – Молодці! Лицарі!
– Славно! Ось так потіха! – захвилювались довкола.
– Значить, дітки мої поки ще живі! – зауважив радісно дід.
– Слухайте, братці, – підняв голос Богдан, – весла відстав! Тепер поночі чорта пухлого нас знайти, та ніякої дурний не поженеться... а нашим орлам потрібно дати знати, де ми. Так запали хто клоччя і на веслі підійміть повище!
Підняли нашвидку зліплений факел, через невеликий проміжок часу запалили й інший ... А пожежа на галері не згасала, заграва ставала все яскравішою, миготливий, кривавий світ висвітлював вже майже півгоризонта і відбивався зловісним трепетом в піднебессі.
Нарешті почулися неподалік тихі сплески, і на темно-червоних, блискучих хвилях з’явився човник з двома фігурами.
– Наші, наші! – посипалися назустріч їм радісні вигуки. – Все, слава богу, цілі!
І добрі молодці незабаром були пересаджені з душогубки* на чайку під захоплені окрики і обійми отамана і друзів ...
Майже цілу ніч невтомно гнали чайку козаки; спочатку вони забирали все в бік від палаючого галери, що служила їм тепер маяком, а потім повернули прямісінько на північ до Буджацького берега. Коли перед світанком маяк зовсім зник чи, може, згас, Богдан наказав відпочити козакам, які не змикали три ночі очей, і, піднявши вітрило та поставивши по змінах вартового, ліг сам на згорнутих канатах, підклавши лантух із сухарями під голову.
* Душогубка – невеликий човен.
