Одним з таких рятівників був Михайло Іванович Сімікін, полтавський архітект-художник, як його позиціонували у 1919 році у новоствореному органі ‑ Комітеті охорони пам’яток старовини і мистецтва Полтавщини. На жаль, відомості про життя та творчість Михайла Івановича досить обмежені і потребують подальших історичних розвідок. Проте, навіть те, що вже ми знаємо, свідчить про велику працю полтавця на користь збереження української архітектурної спадщини.
Він народився 30 вересня (13 жовтня за новим стилем) 1890 року. Професійну освіту здобував спочатку у Петроградському Інституті цивільних інженерів імператора Ніколая І, де навчався протягом 1914‑1916 років, потім – на архітектурному факультеті Київського Художнього інституту у 1922‑1928 роках. Вчителями студента Михайла Сімікіна були професор ІЦІ В. М. Пясецький, російський архітектор, цивільний інженер, мистецтвознавець і теоретик архітектури, професори КХІ, українські архітектори-художники В. М. Риков, будівельник, практик, і П. Ф. Альошин, автор низки унікальних архітектурних творів, знавець світової архітектурної спадщини. У проміжку між навчанням, за доби Української революції, М. Сімікін розпочав працювати у Полтаві в Комітеті охорони пам’яток старовини і мистецтва при відділі народної освіти, присвятивши цій справі 1918‑1922 роки. Після студіювання архітектури у Художньому інституті він пробував свої сили на Київській кінофабриці, проект будівлі якої, до речі, у 1925‑1927 роках створював професор В. М. Риков за участі студентів-архітекторів старших курсів. Як архітектор-практик М. Сімікін відомий роботою в авторському колективі (П. Ф. Савич, М. В. Холостенко, О М. Вербицький, В. А. Обремський) над проектом житлового будинку кооперативу «Науковий робітник» (1930‑1931, м. Київ, вул. Лютеранська, 21/12), вирішеного у стилі конструктивізму.
Подальша професійна діяльність сформованого спеціаліста, архітектора-художника Михайла Сімікіна, повністю перемістилася на терени Полтави. У повоєнні роки він працював в управлінні головного архітектора міста Л. С. Вайнгорта та у Полтавському обласному відділі у справах архітектури обласного виконавчого комітету, опікуючись збереженням і охороною цінних історичних архітектурних творів.
Одним з першочергових завдань губернського Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва (Губкопміс), де працював Сімікін, була організація негайного порятунку цінних ісоторико-мистецьких зібрань в поміщицьких маєтках. У 1919 році, в експедицію з обліку, охорони та збирання рухомих матеріалів, відрядили спеціальну виїзну комісію з трьох фахівців, до складу якої, разом з істориком А. Ф. Дучинським і природознавцем М. І. Гавриленком, належав Михайло Іванович. Обстеження тривало впродовж місяця, з 27 березня по 24 квітня. За цей час комісія встигла облікувати і вивезти з садиби Яготин (тепер м. Яготин Бориспільського району Київської області), що належала родинам Розумовських і Репніних-Волконських, книгозбірню князів Репніних, яка була передана до Центральної наукової бібліотеки, відкритої у Полтаві того ж 1919 року, а також колекцію малюнків і 74 теки архівних документів. Співробітники комісії встигли оглянути садибу родини Закревських у Березовій Рудці (зараз с. Березова Рудка Лубенського району Полтавської області) та маєток де Бальмена у Линовиці (нині смт. Линовиця Прилуцького району Чернігівської області) і видати на мистецькі зібрання і бібліотеки охоронні грамоти.
На початок 1922 року, молодий мистецтвознавець Михайло Іванович Сімікін розробив для Губкопмісу «Програму для самостійного збирання відомостей про пам’ятки дерев’яного церковного будівництва і предметів церковної старовини» для аматорів-пам’яткоохоронців, щоб залучити до справи збереження історико-культурної спадщини якнайширше коло краєзнавців. Він писав про важливість збереження пам’яток на сторінках «Бюлетеню губерніального відділу народної освіти на Полтавщині», актуалізував проблему зникнення безцінних для української культури витворів дерев’яного зодчества, наголошував на неприпустимості перебудови і розібрання на будівельні матеріали старовинних церков. Зокрема, зазначав Сімікін, пам’яткоохоронці встигають лише зафіксувати факти руйнування цінних архітектурних зразків, натомість «попередити ті чи інші зміни в первісному вигляді пам'ятки, так само як і обслідування на місці перебудов і ремонтів з метою можливої чисто теоретичної реставрації її, збирання архівних і побутових матеріалів, предметів релігійного культу, досить необхідне в науковому відношенні, — можливо лише за наявності точних даних про сучасний стан пам'ятки». Залучення до памяткоохоронної діяльності широкого кола зацікавлених людей, на думку Михайла Сімікіна, дозволить консолідувати зусилля окремих фахівців і місцевих жителів, котрі у такий спосіб будуть залучені до спільної справи збереження культурного надбання краю. Варто підкреслити, що ті настанови аматорам-пам’яткоохорнцям, реєстраторам архітектурних пам’яток, які сформулював М. Сімікін, залишалися актуальними до недавнього часу (липень 2019), адже саме за цими критеріями здійснювався облік об’єктів культурної спадщини в Україні. Так, за Програмою Сімікіна, потрібно було зібрати наступні відомості: назву храму, його зв'язок з історичними подіями, місцевим побутом, фундаторами, прізвища архітекторів та художників, час спорудження та наступні перебудови, наводити детальний опис зовнішнього вигляду та внутрішнього оздоблення церкви, собору, каплиці чи дзвіниці, виявляти дзвони мистецької роботи та історичної значущості, старовинні ікони, іконостаси, кіоти, церковні книги, давні Євангелії, рукописи, оклади ікон, церковне начиння. Обов’язковим пунктом звіту було визначення технічного стану пам’ятки і негайне повідомлення Комітету про загрозу цілісності будівлі.
З 1938 року архітектор-художник Михайло Сімікін набуває досить вагомого впливу на пам’яткоохоронні процеси у масштабах УРСР – він став постійним автором першого професійного щомісячного ілюстрованого журналу Спілки архітекторів України «Архітектура Радянської України», що видався за ухвалою першого з’їзду архітекторів республіки. З’явилися ґрунтовні праці дослідника: Еволюція народного житла на Україні. – 1938. ‑ № 4-5. ‑ с. 46‑52, Забудова і планування Полтави: (історичний нарис). – 1939. ‑ № 1. ‑ с. 18–28, Архітектурні пам’ятки Полтавської перемоги (до святкування 230-х роковин Полтавської перемоги). – 1939. ‑ № 7. ‑ с. 22–25), Архітектурні пам’ятники, присвячені І.П. Котляревському (9.ІХ 1769 – 29.Х 1838). – 1939. ‑ № 10. ‑ с. 34–35, Архітектурні і мозаічні роботи М. В. Ломоносова. – 1940. ‑ № 4. ‑ с. 46‑48, Про реставрацію Брюловського монументу Петру І в Полтаві. – 1940. ‑ № 7. ‑ с. 43, Дискусія про житло колгоспника. З приводу «консервативних тенденцій у вивченні народного житла». – 1940. ‑ № 12. ‑ с. 35–39, Про охорону пам’яток на Україні. – 1940. ‑ № 12. ‑ с. 39–41, Український ампір. – 1940. ‑ № 3. ‑ с. 41–45, Архітектурні пам’ятки Переяслава та його околиць. – 1941. – № 1. ‑ с. 40‑42, Охорона пам’яток архітектури в західних країнах і у нас. – 1941. ‑ № 3. ‑ с. 35‑36.
1939 року, до відзначення 230-ї річниці Полтавської битви, Михайло Сімікін разом з Л. С. Вайнгортом, тоді ще архітектором-початківцем Полтавського міського відділу комунального господарства, працювали над реставрацією пам’ятника на місці відпочинку Петра І у Полтаві, який на той час був «розібраний шкідниками» і підготовлений на переплавку. Їм вдалося відновити унікальний мистецький твір у первісному вигляді. Співпраця з Вайнгортом не завадила Сімікіну покритикувати першу у Полтаві проектну роботу Лева Семеновича, пропілеї до Корпусного парку. Він писав, ‑ «колона Томона опинилась затиснутою з того самого боку, з якого найкраще було оглядати цей монумент», наголошував, що необізнаність молодого колеги може негативно позначитися на історичному міському середовищі. Варто віддати належне Вайнгорту, який соромився цього об’єкту і за першої нагоди, на початку 1960-х, зумів його демонтувати.
Повоєнна пам’яткоохоронна діяльність Михайла Сімкіна була тісно пов’язана з роботою головного архітектора Полтави Лева Семеновича Вайнгорта по відбудові міста зі збереженням історичної архітектури. Він брав активну участь у реставрації пам’яток, присвячених перемозі у Полтавській битві, формулював обґрунтування для відтворення цінних архітектурних об’єктів у первісному вигляді, рецензував проекти.
Закінчився життєвий шлях Михайла Івановича Сімікіна у Полтаві, 17 липня 1975 року. Отже, у 2020 році відзначаємо 130 років від дня народження і 45 – по смерті полтавського архітекта-художника. Цінуємо і пам’ятаємо.
Для підготовки публікації використані матеріали джерел: дисертаційне дослідження авторки Особливості образно-стильового розвитку архітектури Полтави 1920-1962 років, 2012; Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. – П., 2015. – Т. ІІ. – С. 242; Нестуля О. Охорона культових пам’яток Полтавщини 1917‑поч. 20-х років // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: зб-к. статей. – К., 2001. – вип. 12. – с. 170‑184; Коваль О. Штрих до портрету епохи (А. Ф. Дучинський) // Архівний збірник: мат. наук. конф. – П., 1998. – С. 87‑97; Трегубов В. Пам’ятник на місці відпочинку Петра I в Полтаві (історія створення та існування) // Вайнгортівські читання: мат. ІІІ наук. конф. – П., 2009. – С. 26‑34; Ханко В. Словник митців Полтавщини. – П., 2002. – С. 174.
Оксана Бєлявська, кандидат архітектури,
науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
