До ювілею полтавського поета Анатолія Гальченка

20 12 15 galchenko15 грудня 2020 р. минає 85 років із дня народження полтавського поета Анатолія Гальченка (1935-2011). На творчому небосхилі Полтавщини ця людина залишила помітний слід. Як справжній поет Гальченко проявив себе в молодому віці, але вірші почав писати ще у школі. Напевно так переживав страхіття війни, з якими стикнулись люди його покоління.

Народився Анатолій Гальченко 1935 р. в Луганську у робітничій сім’ї. Згодом з родиною переїхав до Полтави. У 1941 р. з початком війни завод, де працював батько, евакуювали до Красноярська. Там хлопець почав ходити до школи. У Полтав4 Гальченки повернулися у сорок п’ятому. З тих пір це місто назавжди увійшло в життя поета. Але, як це нерідко трапляється в долі творчих людей, не менше значення для їх становлення мають дружні стосунки, спілкування з однодумцями. Гальченкові у цьому сенсі особливо поталанило. У певний момент життя йому, молодому робітникові, зустрілися не просто друзі й однодумці, але й вчителі – майстри поетичного слова, які допомогли змужніти його таланту.

З 1964 – 1970 рр. Анатолій Гальченко навчався в Московському літературному інституті імені М. Горького. Багато років по тому у передмові до збірки вибраних творів (2009) Анатолій Васильович згадував: «В мою бытность вели семинары Илья Сельвинский, Михаил Светлов, Лев Ошанин, Евгений Долматовский, Владимир и Василий Федоровы, Егор Исаев и другие. Вел семинар замечательный русский поэт Владимир Соколов – друг и наставник в ту пору молодых Евгения Евтушенко, Андрея Вознесенского, Беллы Ахмадулиной и многих других».

Серед тем, які хвилювали поета, розбурхували душу: воєнне дитинство, доля матері, любов до природи, краса коханої жінки. Критики відзначали здатність Гальченка до глибокого занурення в душевні стани людини й щирого співпереживання.

Проте, ніби заперечуючи ці враження, Анатолій Гальченко вважав себе лірико-іронічним поетом, подекуди глузував з власного характеру, намірів і сподівань, навмисне загострював образну палітру.

Стимул

Я нікому у житті не заздрив,
Бо не знав такого почуття;
І тому чимало негараздів
Обминув свідомо за життя.

Не пристав до владних і багатих,
Не шукав регалій і відзнак,
І крім того, що навчивсь писати,
У житті нічого не досяг.

Хто не заздрив, − гнуть мені нащадки, −
Має гідність зношену до дір…
І які від тебе, батьку, спадки –
Олівець та списаний папір?

Кажуть: заздрість – то велика сила,
Що в двобої завжди виграє;
Заздрість – то непереможний стимул,
Коли ти виборюєш своє.

Стимул мій – непереможний настрій,
Що не зрікся вранішніх надій…
Йду у вечір… І тихенько заздрю
Вже далекій юності своїй.

У 1993 – 1997 рр. А. В. Гальченко працював редактором у видавництві «Криниця», потім до 2001 р. – директором Полтавського будинку письменників. 1997 р. був прийнятий до Національної спілки письменників України.

Близькі і друзі віддавали належне всебічній обдарованості Анатолія Васильовича. Він глибоко знав літературу, живо цікавився історією (свою колоритну зовнішність пов’язував із скіфським походженням), мав хист до музикування, займався спортом. Умів, як ніхто, дружити, у стосунках цінував відвертість і чесність.

Земне життя Анатолія Васильовича Гальченка скінчилося 3 грудня 2011 р. Поет залишив по собі вісім збірок. Ось їх назви: «Память», «Причастность», «И светел дом», «Пока живу», «На круги своя», «Стерня», «Избранное», «Тавро». Вісім збірок, як вісім дзвонів, гомонять десь у вишині, шукаючи відгук у людських серцях, оспівують вічно юну вдачу поета.

Людмила Нестуля – науковий співробітник ПКМ імені Василя Кричевського.