16 січня 1918 року морозне повітря Києва наповнила тривожна тріскотня рушничних пострілів, дріб кулеметних черг та поодиноке ухкання гармат. У той час, коли зі сходу до Києва просувалися війська більшовицької Росії на чолі з М. Муравйовим, у місті спалахнув заколот проти Української Центральної Ради (УЦР), підтриманий частиною військ Київського гарнізону, страйкуючим робітництвом та профспілками столиці.
Ядром заколоту виступило озброєне робітництво заводу «Арсенал», яке перебувало під впливом Київського комітету більшовицької партії та вороже поставилося до проголошення Української Народної Республіки (УНР). Захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто), заколотники намагалися оточити урядовий квартал.
Полки 2-х сердюцьких дивізій, що були створені у кінці 1917 року і мали назви українських гетьманів і діячів (Хмельницького, Полуботка, Дорошенка, Богуна) та ще недавно заявляли про свою відданість Центральній Раді, оголосили про свій «нейтралітет». Захищати УНР було нікому, УЦР була майже безборонною.
У цей критичний момент УЦР почала шукати опори у добровольчих формаціях. На заклик до оборони Вітчизни піднялися патріоти, з яких нашвидкуруч були сформовані добровольчі відділи (послуговуючись тодішнім поняттям – «гайдамацькі коші»), які і виступили на бій з більшовиками. Більшість із них полягли у боях, поклавши своє життя на вівтар ідеї української державності.
Ядром добровольчого руху тієї доби став Гайдамацький Кіш Слобідської України. Цей охочекомонний відділ (послуговуючись сучасним поняттям – «добровольчий батальйон») формувався на заклик Симона Петлюри в Києві у вкрай стислі терміни на початку січня 1918 року. Рекрутерське бюро цього відділу знаходилось у будинку Колегії Ґалаґана по вулиці Фундуклеївській (нині – вулиця Богдана Хмельницького). 9-го січня 1918 року УЦР проголосила суверенну Українську державу, а 10-го січня наказом командувача Київської військової округи М. Шинкаря С. Петлюру було офіційно призначено отаманом Коша. Цим же наказом Петлюра призначався отаманом усіх гайдамацьких кошів Слобожанщини та водночас наділявся правами командувача армії.
Звістку про заколот у Києві С. Петлюра отримав 16-го січня, коли на чолі Коша рухався ешелоном до фронту в район станції Крути. У цей же день розпочався Крутянський бій, що тривав із перервами дві доби. Опинившись між двох вогнів, С. Петлюра зупинив ешелон на станції Бобрик, що на північний схід від Броварів. Ситуація ускладнювалася тим, що між старшинами Коша не було єдності (висловлювалися різні думки, аж до припинення війни з Червоною Москвою), а в Броварах збунтувався Наливайківський полк. Під час наради у штабному вагоні було прийняте стратегічне рішення – повернутися до Києва з метою придушення більшовицького заколоту в тилу. Після бою під Крутами сюди ж, у район Броварів, прибув поріділий загін А. Гончаренка.
Непомітно відірвавшись від ворога під покровом ночі, Гайдамацький Кіш відійшов з фронту і під ранок 20-го січня прибув до Києва. Кіш розвантажився на станції Дарниця і розпочав наступ на київські пагорби двома колонами. Перша колона – Гайдамацькі курені, Богданівці, спішені кінні сотні наступали по Броварському шосе через Слобідку і Ланцюговий міст на Микільський узвіз (нині – Дніпровський узвіз) й Аскольдову могилу. Колону вели С. Петлюра й О. Волох. Друга колона – 1-ша Юнацька Школа, курінь Січових Стрільців та дві сотні Богданівців наступали через залізничний міст на Печерськ–Звіринець–Київ-ІІ. Колону вели отамани Є. Коновалець та А. Мельник. Наступ обох колон підтримувала гайдамацька артилерія.
Перша колона намагалася перейти Ланцюговий міст наскоком, але потрапила під щільний вогонь кулеметів і зазнала чималих втрат. Після кількох годин артилерійської підготовки українські частини вдруге пішли в наступ. Уже під вечір 20-го січня піхота закріпилася на правому березі Дніпра, а біля 22-ї години зайняла Лавру та Аскольдову могилу. Піднявшись на київські пагорби, гайдамаки організували у Лаврі тимчасовий штаб. Учасники події згадували, що образ С. Петлюри в солдатській шинелі і шапці ніяк не пасував «до тла монастирських мурів». Ніч у Лаврі пройшла тривожно: на Печерську було чути рушничні і кулеметні постріли. Встановити зв’язок із центром міста, де перебували державні українські установи, тоді не вдалося.
Уранці 21-го січня розвідка Коша з’ясувала, що штаб заколотників знаходиться в «Арсеналі». На шляху до цієї фортеці, просуваючись вулицею Микільською, колона гайдамаків гарматним вогнем здолала опір Понтонного батальйону, що діяв на боці заколотників, і вийшла до стін «Арсеналу». Бойовики «Арсеналу» чинили шалений опір гайдамакам, поливаючи їх відділи кулеметним вогнем. Викотивши вручну дві гаубиці до пам’ятника Кочубею й Іскрі, гайдамацька батарея під командуванням К. Смовського відкрила по фортеці та її фортах артилерійський вогонь.
Під час облоги заводу отаман С. Петлюра і начальник штабу Коша О. Удовиченко весь час перебували біля гармат. Коли обслугу однієї з гармат було ушкоджено, вони власноруч перев’язували поранених. У ході штурму О. Удовиченко кидав у бік ворога ручні гранати. Оволодіти «Арсеналом» 21-го січня гайдамакам не вдалося. Увечері більша частина Коша відійшла до Лаври. У ніч на 22-ге січня батарея Смовського продовжувала обстріл фортеці.
На другий день планувалося продовжити штурм «Арсеналу» після обстрілу його гарматним вогнем із позицій на київському іподромі. Однак, коли гайдамацька піхота зайняла вихідні позиції для штурму, у вікнах фортеці з’явилися білі прапори. Арсенальці капітулювати. Їх ватажки врятувалися втечею ще під покровом ночі. Безпосередньо від рук гайдамаків загинув тоді лише голова ревкому «Арсеналу» О. Горвіц – уповноважений більшовицький емісар, який прибув із Харкова на початку січня для координації дій заколотників і більшовицьких частин, що наступали зі сходу. Інші очільники й координатори Січневого заколоту (І. Крейсберг, М. Зарніцин, І. Смирнов, І. Фіалек, С. Міщенко, А. Дзедзієвський, В. Боженко, М. Костюк, Д. Іткінд) тоді вціліли. За даними різних авторів, у ході боїв за «Арсенал» було взято в полон від 400 до 1500 бунтівників, переважно російських та єврейський пролетарів. Деякі ховалися у приміщеннях «Арсеналу», але їх виявила і полонила гайдамацька піхота.
Заколотників вивели під мур казарми понтонного батальйону, де отаман О. Волох, жадаючи розплати за гайдамацькі жертви (в «Арсеналі» знайшли тіла десятка Богданівців, замордованих у жахливий спосіб), наказав розстріляти їх із кулеметів. Ситуація була напруженою. Намагаючись перекричати натовп, між кулеметами й полоненими арсенальцями став С. Петлюра. За спогадами В. Петріва, звертаючись до кулеметної обслуги, Петлюра вигукнув: «Коли хочете розстріляти їх … то розстріляйте перш мене! Це ж робітники … між ними, може, є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!». Отаман Волох наказав зняти кулемети і заколотників під охороною відправили до в’язниці «Косий капонір» при київській фортеці, частину заґратували в казармах Сагайдачників, частину – у будівлі польського театру на вулиці Мерингівській. Здобувши «Арсенал» гайдамацька піхота пішла визволяти Богданівців, які на той момент ще перебували в більшовицькому оточенні.
За два дні боїв гайдамаки і Січові Стрільці взяли під контроль Києво-Печерську Лавру, Аскольдову Могилу, звільнили від заколотників «Арсенал», залізничну товарну станцію Київ-ІІ, Звіринець, Царський палац, електростанцію і водогін на Подолі. У цих боях лише відділи Коша втратили до 60 старшин і козаків убитими та стільки ж пораненими. У бою за водогін, полягли майже всі моряки Чорноморського куреня.
Від стін «Арсеналу» Гайдамацький Кіш і Січові Стрільці рушили вулицями Олександрівською і Левандовською через Хрещатик і Фундуклеївську вулицю на Софійський майдан. Там зібралася юрба киян, які вітали українське військо. На майдані св. Софії було відправлено молебень, після якої відбулася нарада всіх військових частин, що брали участь у боях за столицю.
Недовго тривав затишок у Києві. Вже надвечір того ж дня робітники залізничних майстерень, переважно росіяни, захопили станції Київ-І та Київ-ІІ, перервавши залізничне сполучення. Коліями цих станцій курсували бронепоїзди. Тієї ж ночі Кіш вийшов у напрямку на Київ-І і зранку розпочав наступ на станцію. Бій того дня відбувався у надзвичайно тяжких умовах під кулеметним і гарматним вогнем заколотників. Безпосередніми учасниками бою були С. Петлюра та О. Волох. Ціною значних жертв залізничні майстерні було здобуто.
23-го січня до київських мостів підійшла армія Муравйова. Охорона мостів не встигла висадити їх у повітря і відступила. Муравйовці зайняли Печерськ, звільнили арештованих арсенальців, які відразу ж поповнили їх лави. Розпочався новий етап жорстокої боротьби за Київ. У цей час авторитет С. Петлюри серед війська зріс настільки, що йому стали підпорядковуватися майже всі бойові відділи, а штаб Коша став єдиним оперативним центром.
Із приходом армії Муравйова російське і «малоросійське» робітництво столиці вдруге виступило проти УЦР, обстрілюючи її війська з тилу. З усіх боків, із кожного вікна і даху по гайдамаках вівся прицільний вогонь. Особливо виснажливими були останні дні оборони Києва. С. Петлюра не раз ходив із бійцями в контратаку, скидаючи ворога з київських пагорбів до Дніпра. Сили патріотів України танули, добровольцям бракувало набоїв, а в той же час «українізовані» полки, що дотримувалися «нейтралітету», постачали заколотникам зброю і харчі. 26-го січня Український уряд, частина УЦР і їх захисники із числа добровольців Коша змушені були залишили Київ.
Незважаючи на військову поразку, саме у ті дні на київських пагорбах витворилася і передалася у сьогодення глибока традиція українського добровольчого руху, в основі якої лежить незборимий дух козаччини. Тоді ж витворилася і когорта нової української військової старшини, проявилися таланти майбутніх командирів тих військових частин і великих з’єднань, що показали себе у подальшій українській визвольній боротьбі. Серед них отаман Гайдамацького Коша Слобідської України Симон Петлюра, отамани Всеволод Петрів, Володимир Сікевич, Олександр Удовиченко, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Костянтин Смовський, Олександр Загродський, Олександр Шпилинський та ін. Згодом вони стали командирами і начальниками штабів корпусів, груп, дивізій та полків Армії УНР.
