Зрив гітлерівського плану «бліцкригу» («блискавичної війни») і необхідність нових мобілізацій німецького населення на фронт змусили фашистське командування піти на використання у господарстві Німеччини примусової робочої сили з окупованих територій. У 1941–1944 рр. загальна кількість таких остарбайтерів сягнула 2,8 млн осіб, у тому числі 2,2 млн осіб українців. На початку зими 1942 року окупаційна влада в Україні розпочала акцію заохочення добровільного виїзду на роботу до Німеччини. Та бажаючих виявилося небагато. За дослідженнями полтавського історика В. Я. Ревегука, перша група остарбайтерів (близько 1 тис. осіб) виїхала з Полтави 13 травня 1942 р. Із весни 1942 року почалися масові облави на місцеве населення, що нагадували полювання на людей. Свого апогею ця акція досягла на осінь 1942 р.
Майже два роки нескінченним потоком рухалися ешелони невільників із Полтавщини до Німеччини. Остарбайтерів транспортували в товарних вагонах, забезпечуючи мінімальними харчами. У процесі перевезень чимало бранців намагалися втекти, що часто могло коштувати їм життя.
По прибуттю на місце невільників утримували під охороною у трудових таборах, де була створена спеціальна система контролю, штрафів і покарань. Норми харчування для робітників зі Сходу були нижчими, ніж в інших іноземних робітників, оплата праці становила лише 30 % заробітної плати німецького робітника, з якої, до того ж, вираховувалися кошти на утримання. Шанс вижити багато в чому залежав від того, де працював робітник – на державному підприємстві чи в господаря-бауера. Вища смертність була на фабриках і заводах. За даними В. Я. Ревегука, за два роки нацистської окупації з Полтавщини на примусові роботи до Третього рейху було вивезеноблизько 175 тис. юнаків і дівчат.
Нині серед родинних світлин полтавців ще зберігаються фото їхніх молодих батьків, бабусь і дідусів, молодість яких припала на трагічні роки випробування війною, примусовою працею на чужині, гіркою розлукою з Батьківщиною. Чимало з них не повернулися додому: частина загинула від хвороб, важкої праці та бомбардувань, інших доля розвіяла по чужині.
У науковому архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються родинні фото Зінаїди Михайлівни В’язун–Чорниш, батько якої та його товариші перебували на примусових роботах в Австрії й Німеччині. Михайло Іванович Чорниш (1923–1998), уродженець села Тернівщина Полтавського району Полтавської області, був вивезений до Австрії у 1942 році, де працював у бауера, а надалі робітником на підприємстві. Його майбутня дружина, Галина Іванівна Погрібна (1925–1989), теж була вивезена на примусові роботи до Німеччини, де до звільнення з неволі працювала на фабриці поблизу Нюрнберга. До Вашої уваги пропонується кілька фотографій тих років.
