Гуманітарна катастрофа українського народу 1932–1933 рр., відома сучасникам як Голодомор, – результат політико-економічного терору тоталітарної держави СРСР проти хліборобської верстви. Наука подає головно статистичні дані про це багатомільйонне народовбивство, покладає вину за нього на вождів більшовицької партії у Москві, залишаючи осторонь буденні аспекти соціальної трагедії тодішнього українського села, зокрема і полтавського, мешканці якого були нерідко і жертвами, і виконавцями злочинних наказів влади.
Історична правда полягає в тому, що організаторами й рядовими виконавцями хлібозаготівельного терору на місцях зазвичай виступали односельці, прихильники влади, – комуністи, комсомольці, колгоспники-активісти. Їхні дії нерідко перетворювалися на зведення особистих рахунків, служили засобом дрібної наживи під час обшуків, трусів, реквізицій, конфіскацій. Ненависть і байдужість, зловживання владою, здирство і відверті пограбування процвітали як серед сільського, так і серед районного активу.
Усю зиму 1932–1933 рр. по селянських хатах і дворищах Полтавщини нишпорили «буксирні бригади» місцевих і заїжджих активістів (нерідко у супроводі духового оркестру), які відбирали все, що потрапляло на очі, навіть останні торбинки з борошном, пшоном, кукурудзою, квасолею, горохом та насінням льону. Домашньої птиці, телят, корів на той момент вже не залишилося: їх поїли переважно ще восени. Милосердя остаточно покинуло тоді душі полтавського селянства… Увійшовши до хати, активісти безцеремонно зверталися до старших: «Що, ви ще живі й досі? Не подохли?..». А звертаючись до найменших дітей, починали випитувати: «А що ви, дітки, сьогодні їли? А де батько брав те, що ви їли? Чи з-під стріхи, чи може одкопував з-під снігу?...». Озброєні особливими інструментами (штрикачами, щупачами, стукачами, розбивачами, колупачами, підважувачами і т.п.) активісти випробовували ґрунт довкола садиб на порушення в глибину, перевіряли городи, хати та хліви: стукали по печах, по стінах, колупали долівки у пошуках схованок із зерном, вивертали скрині, діжки, горщики.
Іноді «куркулів» і «підкуркульників» просто виганяли із власних хат, відібравши у них одяг і харчі, вантажили на сани, вивозили за село до яру чи до провалля і там демонстративно скидали їх у сніг, наче сміття на смітник… І в таких випадках ані сльози й голосіння дітей, жінок чи старих, ані прохання й моління – ніщо не допомагало. Виконавці були сліпі, глухі й безсердечні, бо такою була директива з Москви. Частину того, що бригада за день відбирала у приречених, передавалося до колгоспу, а частину – члени бригади ділили поміж себе.
Якщо до кінця 1932 року люди, хоча й мучилися, але здебільшого якось ще трималися, то вже з початком 1933 року голодна смерть почала косити людей десятками. На цьому фоні населення втрачало людський образ: звіріло, божеволіло, споживало в їжу котів, собак, птахів, стерво тяглової худоби, а з приходом весни – жаб, слимаків, полову, торішні жолуді, листя, кору, траву; переступивши заповіді Божі, вдавалося до людоїдства і трупоїдства.
Хто ще мав якісь сили – намагався рятуватися втечею до міст Полтавщини і промислового Донбасу. На дорогах стояли заслони. Залізничники під керівництвом агентів ОДПУ щоденно оглядали колію, підбирали небіжчиків і хоронили їх у глибоких траншеях обабіч. Населенням оволоділа цілковита байдужість. Тих, хто мерли по домівках, хоронили по дворах, городах, по садках та без хрестів на могилах; ховати на цвинтарі не дозволяла місцева влада, «трудоднів» за таку працю не записували. Нерідко поряд із небіжчиками клали до ями і знепритомнілих від голоду, тих, у кому ще теплилася остання іскра життя. За небіжчиками ніхто не плакав і не голосив. Актів про смерть від голоду не складалося, бо це було заборонено таємним розпорядженням московської влади.
Важко уявити, що пережили тоді люди на Полтавщині, і що то був за нелюдський жах, який невмолимо прирікав сотні тисяч здорових людей, дорослих і дітей, на повільне й неухильне умирання в тяжких муках голоду. У масштабі всієї України ця акція набрала характеру масової й дикої своєю жорстокістю колоніальної розправи над непокірною людністю. Бережімо пам’ять про них, бо сіючи байдужість і забуття ризикуємо повторити їх Скорбний Шлях.