8 січня народився Василь Симоненко – один з найяскравіших і найвизначніших українських поетів, предтеча і один із наймогутніших представників демократичного руху «шістдесятників» в українській літературі, поет, талант якого спалахнув блискавкою і залишив на літературному небосхилі незгасну зорю. «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ», «Я українець. Оце і вся моя біографія». У цих рядках потужний громадянський пафос поета і пекуча любов до України. Його поезія звучить в ритмі сьогоднішніх днів, коли Україна, втрачаючи своїх найкращих синів і дочок, відстоює свою державність, українську ідентичність у боротьбі з російською агресією.
Василь Симоненко (1935-1963) народився у селі Біївці на Лубенщині. «Найбільше люблю землю, людей, поезію і …село Біївці, де мама подарувала мені життя», писав пізніше. Його мати, Ганна Федорівна, була вродливою, мала чудовий голос. Вона вступила до Лубенського учительського інституту, та навчання не вдалося продовжити. Бо трапився «зальотний» учитель, художник Андрій Симоненко, якого Василь називав «пошти батьком». «У мене була лише мати, та був іще сивий дід …»,читаємо зізнання поета. У його поезіях часто зринає образ матері ,яку він порівнює з мадонною, з самою Україною. Та головним вихователем малого Василька був дід Федір, чудовий оповідач, що знав напам’ять «Кобзаря», безліч чумацьких та козацьких пісень, сам вишивав рушники. «І плачу було , і сміюся, як слухаю ті пісні Спасибі тобі, дідусю, за те ,що ти дав мені». Можливо, під впливом діда Федора з’являються у поета наступні рядки:
Скромна праця моя-
То не пишна окраса, Але в тому, їй-богу
не бачу біди-
Щось у мене було
І від діда Тараса І від прадіда-
Сковороди.
Василь навчався у початковій школі в рідному селі, семирічку закінчував у Єнківцях. Його вчителька згадувала: мете страшенна заметіль , місцеві діти не приходять до школи, а на порозі з’являється снігова баба-це Василько у стоптаних чоботях і поношеному пальті. До середньої школи у село Тарандинці ходив пішки за 9 кілометрів, всього 18 за день. Уже тоді пробував щось писати. «Схоплюся дуже рано, іду до річки, в комиші ,і там фантазую скільки завгодно», згадував Симоненко. Дитинство його припало на роки війни, було трудним і голодним, серед горя і сліз. За шкільний твір «Моє щасливе дитинство» одержав «2» хоч навчався на «5»,бо написав: « У мене щасливого дитинства не було». Його вчителька Марія Йосипівна говорила, що «вже правдолюбцем був, страх як не любив неправди, хоч якою і де б вона не зустрічалась на шляху».
Школу Василь закінчив із золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Із дому помагали мало.Тому в університеті продавав газети і мав процент від продажу. Ніхто не бачив, що він і їв. Одягався бідно-«діжурка» – шинель, сірий картуз, часто носив вишиту сорочку, не магазинну, а з села, з Біївців. Навчався разом з Борисом Олійником Володимиром Підпалим, Миколою Сомом, Юрієм Мушкетиком, Тамарою Коломієць. Його друзі згадували, що якихось поетичних успіхів у Симоненка тоді не було .А може соромився розкривати свій поетичний хист. Університет закінчив з червоним дипломом. Мав би працювати кореспондентом у Франції, але потрапив до Черкас, до редакції газети. Ймовірно до Черкас Василя привело кохання до майбутньої дружини, Люсі-Малюсі, як поет називав її у листах .Тоді Симоненко відкрився читачеві і як щемливий, зворушливий лірик. Його вірш «Все одно я люблю твої очі і волосся твоє сумне» був покладений на музику і став відомим українським романсом.
Коли хотілось відвести душу від газетних буднів, сідав на «Ракету» і плив Дніпром у Київ. Там зустрічався з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком. Євген Сверстюк казав, що це було взаємне притягнення схожих особистостей. Саме на квартирі у Івана Дзюби познайомився з Іваном Світличним, Іваном Драчем, Ліною Костенко.
По суті феномен В. Симоненка розкрився в останні 2 роки його життя. У 1962 році вийшла перша збірка «Тиша і грім». Дослідник творчості В. Симоненка В.
Коваль писав: «Громом розірвало тишу, сколихнуло застояні душі, збудило поснулих , освіжило ,оживило…».Збірка поезій «Берег чекань» ходила в рукописах, особливо серед молоді всього СРСР.У рукописах таємно поширювалися вірші «Злодій», «Курдському братові», «47-й рік», «Суд», «Некролог кукурудзяному качанові» та інші. Вірші надрукували за кордоном у видавництві «Сучасність» з передмовою Івана Кошелівця. Наступну збірку «Земне тяжіння» Василь Симоненко читав у верстках, але вона вийшла у 1964 році, вже після його смерті, до того ж значно «перевіяна». Кадебісти нишпорили за його рукописами. Із 1966 –го по 1981 рік жодне Симоненкове слово не потрапило до друку. «Неблагонадійності» поета додало ще й те, що він підписав лист разом з групою молодих митців щодо оприлюднення масових поховань жертв сталінського терору у Биківні. Влітку 1962 року внаслідок випадкової суперечки на вокзалі Черкас був грубо затриманий міліцією, перевезений до міста Сміли і жорстоко побитий. Трохи більше, ніж через рік, перестало битися серце поета.
Василь Симоненко залишив по собі такий творчий спадок, що матиме вічне життя і хвилюватиме не одне покоління читачів .Як сьогодні хвилюють рядки вірша «Курдському братові», написаного у 1963 році:
Волають гори, кровію политі,
підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде ,бережи свої набої,
Але життя убивців не щади.
На байстрюків сваволі і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади.
Веди із ними кулями розмову:
Вони прийшли не тільки за добром,
Прийшли забрати ім’я твоє, мову.
Пустити твого сина байстрюком.
З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому «панять»,тобі тягнути віз .
Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший-шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, щоби скорився ти.
О курде, бережи свої набої-
Без них тобі свій рід не вберегти…
До вашої уваги пропонуються знімки малої батьківщини Василя Симоненка, зроблені під час музейних експедицій.
Підготувала старший науковий співробітник Клочко Валентина.