Вже на початку ХХ ст. постало питання охорони степів, які серед природних екосистем Полтавського регіону протягом останніх 300 років зазнали найбільшої руйнації та деградації, адже були розорані під сільськогосподарські угіддя з родючими чорноземами і також інтенсивно використовувалися для випасу й викошування. Варто зазначити, що одна з найбільших ділянок споконвічної цілини, що збереглася на початку ХХ ст. на Полтавщині, була розташована на Карлівщині. У 1914 р. Полтавська земська управа вела перемовини з великим землевласником герцогом Мекленбург-Стрелицьким, під ім’ям якого Карлівський маєток увійшов в історію як найпередовіше поміщицьке господарство на Полтавщині, про виділення в районі Карлівки ділянки степу під заповідання.
Історія створення в околицях с. Лип’янка степового заповідника починається з 1920 р., коли Карлівський цукровий комбінат передав Українській академії наук 200 десятин (218 га) цілинного степу, що перебувала в його віданні. Заповідник був створений і переданий Всеукраїнській академії наук у 1922 р., отримавши назву «Академічний степ». ВУАН практично не охороняла заповідну територію, частина її самовільно розорювалась місцевими господарями. У березні 1929 р. відбулась передача Лип’янівського степу (під такою назвою на той час згадується заповідний об’єкт в архівних документах) Полтавському державному музею імені В. Г. Короленка і Полтавській Спілці мисливців для посилення охоронного режиму. Представники академії продовжували проводити дослідження, для їх проживання поряд із заповідною ділянкою був побудований дерев’яний будиночок, частина якого після перебудови збереглася до нашого часу. За пропозицією ВУАН у 1935 р. заповідник був ліквідований і землі його передані колгоспу «Червоний борець», який згодом розорав майже половину території заповідного степу.
23 лютого 1937 р. рішенням Харківського облвиконкому залишки цілини площею 197 га оголосили заповідними. Наступного року постановою оргкомітету Верховної Ради УРСР по Полтавській області від 19.12.1938 р. цілинний степ під назвою «Карлівська цілина» був оголошений заповідником обласного значення (другого рангу) і знову закріплений за музеєм. Науковці музею проводили систематичні спостереження на території заповідника, контролювали його охорону.
Детальним вивченням флори займався ботанік, якого називають співцем полтавських степів, — С. О. Іллічевський. Під час досліджень у 192315–1926 рр. він виявив на Академічній цілині рідкісні степові рослини, зокрема три види ковили: волосисту, Лессінга і пірчасту, півники карликові, ґоніолімон (кермек) татарський, інші. Востаннє він досліджував заповідний об’єкт у серпні 1940 р. і зазначав: «Південна частина цілини сильно розбита надмірним випасом і забур’янена, тож зберігати її надалі недоцільно, північна ж, площею 70 га збереглась значно краще і має велику цінність. На ній треба припинити випас і використовувати тільки для сінокосу».
У повоєнні роки продовжувалась робота науковців музею по збереженню Лип’янівського цілинного степу, який у 1944 р. знову був переданий у підпорядкування музею (на той час республіканський історико-краєзнавчий музей). Колгосп «Червоний борець», у віданні якого перебував заповідник, так використовував його площу: 51 га під сінокіс, 116 га під пасовище і 40 га розорано під посіви. За результатами обстежень, проведених у 1948 р., степ являв собою «збите, вигоріле пасовище, забур’янене будяком і молочаєм», тоді був виявлений тільки один вид ковили — ковила волосиста, яка була розкидана по всьому степу поодинокими кущиками.
У 1957 р. лунала пропозиція про приєднання залишків колишнього заповідника «Академічний степ» до Українського степового заповідника, але вона не була втілена в життя.
У червні 1987 р. була проведена комплексна експедиція з обстеження степових ділянок Карлівського району у складі ботаніків, кандидатів біологічних наук Д. С. Івашина і Л. Д. Орлової та наукових співробітників відділу природи музею С. Л. Кигим і О. В. Верниченко. На той час від колишнього заповідника збереглась ділянка площею близько 60 га. За розповідями пастухів ця частина цілинного степу ніколи не розорювалась, тут колгосп «Прогрес» здійснював випас худоби. Фахівці-ботаніки запропонували створити ботанічний заказник місцевого значення.
Тільки 1993 р. за поданням науковців Міжвідомчої комплексної лабораторії наукових основ заповідної справи Мінекобезпеки та НАН України і полтавських ботаніків, які провели дослідження залишків колишнього заповідника, частина його, що не розорювалась, площею 33,6 га рішенням Полтавської облради була взята під охорону як комплексна пам’ятка природи місцевого значення «Академія».
Територія пам’ятки природи розташована в зоні типчаково- ковилових степів з багатим різнотрав’ям. Більшу площу займають прилеглі до загаченої річки Мокра Лип’янка засолені лучні ділянки та прибережно-водна рослинність. У минулому тут зростали різні види ковили (шовкова трава), півонія тонколиста (воронець). Гніздувались найбільші птахи України — дрохви. У наш час ботаніки виявили червонокнижні види рослин: ковила волосиста та пірчаста, сон лучний, горицвіт весняний, шафран сітчастий, регіонально рідкісні: карагана кущова, шавлія австрійська та ефіопська.
Під час обстеження «Академії» у червні 2016 р. науковцями відділу природи музею О. В. Халимон і Л. В. Чеботарьовою було помічено, що стан рослинного покриву заповідного об’єкту пригнічений в результаті багаторічного надмірного випасу. На ділянці було виявлено поселення численної популяції ховраха малого та залишки старих байбакових горбів.
На думку вчених-ботаніків, відновити тут колишній ковиловий степ уже неможливо. М. І. Гавриленко — видатний природознавець, який чимало зусиль доклав до збереження залишків цілинних степів на Полтавщини, писав: «Можна відтворити ліси, гори, зробити моря, а степу розоравши не відтвориш».
Підготувала Світлана Кигим – старша наукова співробітниця Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.