Знаковими у цьому відношенні є події кінця січня – початку лютого 1918 року, що мали місце в Києві. У той час, коли зі сходу до Києва підступали війська більшовицької Росії на чолі з М. Муравйовим, у місті спалахнув збройний заколот робітництва заводу «Арсенал» проти Української Центральної Ради (УЦР), підтриманий частиною військ Київського гарнізону, страйкуючим робітництвом та профспілками.
Захищати Українську Народну Республіку (УНР) було нікому: УЦР була майже безборонною. У цей критичний момент УЦР віднайшла опору у добровольчих формаціях. На заклик до оборони Вітчизни піднялися українські патріоти, з яких нашвидкуруч були сформовані добровольчі відділи (послуговуючись тодішнім поняттям – «гайдамацькі коші»), які і виступили на бій із більшовиками. Чимало з них полягли у боях, поклавши своє життя на вівтар ідеї української державності.
Ядром добровольчого руху став тоді Гайдамацький Кіш Слобідської України, що формувався у стислі терміни в Києві у січні 1918 р. Цей охочекомонний корпус (послуговуючись сучасним нам поняттям – «добровольчий батальйон») постав на заклик полтавця Симона Петлюри. Його рекрутське бюро знаходилось у будинку Колегії Ґалаґана по вулиці Фундуклеївській (нині – вулиця Богдана Хмельницького). 22-го січня 1918 року УЦР проголосила суверенну Українську державу, а 23-го наказом командувача Київської військової округи М. Шинкаря отаманом Коша було офіційно призначено С. Петлюру. Цим же наказом він призначався отаманом усіх гайдамацьких кошів Слобожанщини та водночас наділявся правами командувача армії.
Звістку про заколот у Києві С. Петлюра отримав 29-го січня, коли на чолі Коша рухався ешелоном до фронту в район станції Крути. У цей же день розпочався Крутянський бій, що тривав із перервами дві доби. Опинившись між двох вогнів, С. Петлюра зупинив ешелон на станції Бобрик, що на північний схід від Броварів. Ситуація ускладнювалася тим, що між старшинами Коша не було єдності: частина з них висловлювалися навіть за припинення війни з Червоною Москвою. Під час наради у штабному вагоні було прийняте вірне стратегічне рішення – повернутися до Києва з метою ліквідації заколоту в тилу.
Непомітно відірвавшись від ворога під покровом ночі, Гайдамацький Кіш відійшов з фронту і під ранок 1-го лютого прибув до Києва. Кіш розвантажився на станції Дарниця і розпочав наступ на київські пагорби двома колонами. За два наступні дні боїв гайдамаки і Січові Стрільці взяли під контроль Києво-Печерську Лавру, Аскольдову Могилу, звільнили від заколотників «Арсенал», товарну станцію Київ-ІІ, Звіринець, Царський палац, електростанцію і водогін. У цих боях лише відділи Коша втратили до 60 старшин і козаків убитими та стільки ж пораненими.
Недовго тривала тиша у Києві. Робітники залізничних майстерень, переважно росіяни, захопили станції Київ-І та Київ-ІІ, перервавши залізничне сполучення. Коліями цих станцій курсували бронепоїзди. Кіш вийшов у напрямку на Київ-І і розпочав наступ на станцію. Бій відбувався у надзвичайно важких умовах під гарматно-кулеметним вогнем заколотників. Його безпосередніми учасниками були С. Петлюра та О. Волох. Протистояння тривало до 4 лютого і закінчилося перемогою УЦР.
Однак уже ввечері того ж 4-го лютого до київських мостів підійшли російські війська. Охорона мостів не встигла висадити їх у повітря і відступила на правий берег. Розпочався затяжний обстріл Києва з важкої артилерії, що з перервами тривав чотири дні. Із приходом армії Муравйова російське і «малоросійське» робітництво столиці вдруге виступило проти УЦР, обстрілюючи її війська з тилу. З усіх боків, із кожного вікна і даху по гайдамаках вівся вогонь. Особливо виснажливими були останні дні оборони. С. Петлюра не раз ходив із бійцями в контратаку, скидаючи ворога з київських пагорбів до Дніпра. У цей час його авторитет у війську зріс настільки, що йому стали підлягати майже всі бойові відділи, а штаб Коша став єдиним оперативним центром. Сили патріотів України танули, добровольцям бракувало набоїв. 8-го лютого Український уряд, частина УЦР і їх захисники із числа добровольців Коша змушені були залишити Київ.
Незважаючи на військову поразку, у ті дні на київських пагорбах витворилася і передалася у сьогодення глибока традиція українського добровольчого руху, в основі якої лежить незборимий дух нашої нації. Тоді ж викристалізувалася і когорта української військової старшини, майбутніх командирів і начальників штабів тих військових частин, корпусів (дивізій) та їх з’єднань, що показали себе у подальшій визвольній боротьбі. Серед них командувач Гайдамацького Коша Слобідської України, отаман Симон Петлюра, отамани Олександр Удовиченко, Володимир Сікевич, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Костянтин Смовський, Всеволод Петрів, Олександр Загродський, Олександр Шпилинський та ін.
