Микола Семенович Лемик (4 квітня 1915 р., с. Солова, Перемишлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії (нині Глинянська міська громада Львівщина) — жовтень 1941 р., Миргород, Полтавщина) — український політичний діяч. Виконавець атентату проти Олексія Майлова (секретаря Консульства СРСР у Львові) 1933 р. Від 1941 р. — крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях.
Після закінчення української гімназії Микола навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету. В університеті він вступив до юнацтва ОУН, а згодом перейшов до бойового відділу, де перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича.
У червні 1933 р. задля привернення уваги світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні, в ОУН прийнято рішення здійснити атентат (політичне вбивство) на радянського дипломатичного представника у Львові, після якого виконавець акту мав здатися в руки польської поліції і на суді розповісти про політичні мотиви вбивства. Охочих було багато, але вибір упав на Миколу Лемика: крім уміння володіти зброєю (до речі, він був шульгою), привабливої зовнішності та гострого розуму в нього була ще одна перевага — хлопцеві було лише 18 років, а за польськими законами засудити до розстрілу могли лише з 21-го року. Як себе поводити в консульстві і на суді Миколу консультував Степан Бандера.
Атентат було здійснено 21 жовтня 1933 р. Микола Лемик записався на прийом до консула під прізвищем Дубенко, начебто для консультації щодо виїзду в Радянську Україну. Щоправда, на місці консула Голубова виявився керівник канцелярії, а насправді — професійний чекіст, спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські радянські представництва у Польщі Олексій Майлов. «Ви вбили іншу людину — Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…», — встигне шепнути Лемику на суді Роман Шухевич.
Біля будинку суду відбулися демонстрації протесту, а в залі знаходились іноземні журналісти. Однак до зали не запросили свідків Голодомору. Негайний суд у Львові, що відбувся в жовтні-листопаді 1933 р. засудив Лемика до смертної кари, яку через деякий час було замінено на довічне ув'язнення. Миколу везуть під Варшаву, в політичну в'язницю «Святий Хрест».
На волю Микола Лемик вирвався аж на початку війни, восени 1939 р., коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в'язницю у Сєдльцах — в'язнів переганяли до іншої в'язниці, йому дорогою вдалося зняти кайданки і втекти. При цьому Миколу поранили. Діставшись до українського селища у Закерзонні, він лікувався в українській родині, потім деякий час вчителював у цьому ж селі. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби, він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно-визвольної боротьби. Був учасником II Великого збору ОУН.
У Кракові познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Возняк. Після проголошення у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української держави, ОУН прийняла рішення відправити на схід три похідні групи — Північну, Центральну (або ж Середню) і Південну, щоб поширювати ідеї незалежності по всій Україні. Середню очолив Микола Лемик. Він мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих. У жовтні 1941 р. співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді. Його місце поховання досі лишається невідомим.
У 1997 р. на фасаді краєзнавчого музею у Миргороді була вперше встановлена памʼятна дошка Миколі Лемику. На жаль, громадськість міста неоднозначно сприйняла таке вшанування, тому деякий час дошка була відсутня. 2012 р. її було відновлено. У Полтаві ж 2016 р. зʼявився провулок Миколи Лемика.
