Ходить сонок по долині,
Кличе мати до дитини!
Іди соньку в колисоньку
Приспи нашу дитиноньку.
У нас хата тепленькая
І дитина маленькая;
Колисочка новенькая.

Колиска − перше ліжечко людини, наповнене магічними властивостями і наділене охоронними силами, щоб захистити життя та здоров’я малюка, котрий має продовжити рід. А тому колиска – це й символ безсмертя роду. Вона мала для наших предків не тільки утилітарне, але й велике сакральне значення, її ототожнювали з лоном матері, з якого з’явилась на світ дитина. Округла форма сама по собі вже була оберегом від нечистих сил, від яких немовля намагалися захистити до хрещення.

Виготовляли колиску з чистих порід дерев (клен, калина, ясен, горіх, ліщина), а також з дуба, верби, явору. Іноді роботу починали в «жилавий понеділок» (перший день страсного тижня) до того, як поїсти. Така колисочка повинна була сприяти здоров’ю дитини. Із явора виготовляли колиски для хлопчиків, щоб росли міцними, дужими, могли долати напасті й стали захисниками своєї родини. Калинові − символізували безсмертя роду. Доручали цю справу майстрам кваліфікованим і з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружня сім'я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією, а процес виготовлення супроводжувався спеціальними обрядодіями, адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили.

Розрізняють колиску опорну і підвісну.

Загалом в Україні, і зокрема на Полтавщині, робили переважно висячі. Залежно від форми, матеріалу, конструкції їх можна умовно поділити на три типи: рамкові, плетені, дощаті.

Найдавніша форма − зігнутий обруч, обшитий мішковиною.

Традиційною підвісною колискою для Полтавщини була «люлька» – колиска, плетена з лози, овальної форми, з пласким дном. Технологія виготовлення дозволяла зробити підвісну колиску легкою і надавала округлих ергономічних форм без кутів – найбільш зручну для батьків і безпечну для дитини.

Поширені були і дощаті колиски, що за формою нагадували невисоку скриньку з трапецієвидними зʼєднаними стінками або мали каркасну конструкцію.

Підвісну колиску кріпили на гаку чотирма мотузками, які символізували сторони світу, до сволоку — символу міцності й довговічності оселі, який також був оберегом. Мотузочки називалися вервечками. Часто використовувалася «колихалка» – спеціальної форми рогачик, на який вішалися вервечки дитячої колиски. Колихалка надавала підвісній колисці нестабільної рівноваги, що полегшувало заколисування. Вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало символічне значення – віщувало світлу та багату долю нащадкам. Зовні колиску розмальовували квітами, пташками або прикрашали геометричним орнаментом, хрестиками.

Стоячі колиски робили подібні до ліжечка на полозах-качалках.

З колискою пов’язано багато обрядових дій: туди клали нагрудний хрестик дитини, який вона отримала при хрещенні і обрядові речі – освячене зілля, лозу, часник, тощо.

Іноді, перш ніж покласти в колиску немовля, туди клали ляльку-мотанку, яку робила мати в очікуванні дитини. Така лялька ставала захисницею дитини, символом зв’язку з усім родом і повинна була захищати людину, де б вона не знаходилася. Крім того, у колисочку клали матрацик: для дівчаток робили з пшеничної соломи, вважаючи її знахарем душі, тіла й запліднюючого начала, а для хлопчиків із житньої, яка наповнювала маля енергією землі й сприяла росту. Під подушечку немовляті клали різні трави: чебрець, м’яту, безсмертник, материнку, полин — вважалося, що вони впливають на здоров’я і гарний сон.

На Миргородщині та в інших районах Полтавщини на третій день після народження дитини відбувалося ритуальне вкладання її у колиску. Найдавніший звичай − першим вкладати в колиску кота. Робили це для того, аби все зле і нечисте, що може бути в колисці, перейшло на кота. Також вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи: «Як на кота муркота – на дитину дрімота».

Простирадла та наволоки подушок вишивали. Вишивка мала не тільки прикрашати білизну, а й слугувати оберегом.

В. П. Милорадович − видатний український фольклорист та етнограф, описуючи обряди Лубенського повіту Полтавської губернії (видання 1897 р.), зазначає: «детя лежит в колыбели на подушке из куриных перьев, укутанное в рядно».

Щоб наділити дитину певними здібностями, в колиску клали символічні предмети: хлопчикові − різні металеві інструменти, щоб став хорошим майстром, дівчинці − голку та нитку, щоб добре шила.

Заборонялось колисати порожню колиску, щоб не накликати біди на дитину, а також не можна було гойдати її удвох, бо це могло спричинити сварку в сім’ї. Якщо ж молоде подружжя певний час не мало дітей, то варто було сходити на гостини до матері з немовлям та й собі поколихати колиску з дитям. Дорослим не можна в колиску сідати, повертатись до неї спиною чи залишати у дворі після заходу сонця – все це послаблювало її захисну силу.

В родині колиска завжди одна − і цим символізує та забезпечує збереження традицій, тілесну і духовну спадкоємність поколінь. Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька, вона мала охороняти його від нечистої сили до народження наступної дитини.

Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де вона зберігалася доти, до поки господарі мешкали в оселі. Поганою прикметою вважалося нищити, а особливо спалювати її – «тоді в роду не буде дітей».

У колекції Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського представлені колиски як підвісні так і опорні. Колиски з довоєнної колекції музею, на жаль, не збереглися.

Якщо раніше колиска символізувала традиційну культуру, то з середини ХХ століття під впливом занепаду традицій, урбанізації суспільства та безлічі інших чинників, вона починає виконувати декоративну функцію, стає етнографічним сувеніром. Весь асортимент традиційних колисок у наш час представлений тільки в музеях та приватних колекціях.

Підготувала Марина Кондратенко, завідувач відділу ПКМВК