Шкільна освіта в Гетьманщині за часів Самійла Величка

«У країні козаків дітей більше ніж трави, і всі вони вміють читати, навіть сироти»

П. Халепський

Працюючи із джерельною базою та літературним спадком XVII – XVIII ст., часто доводилося помічати особливу рису – захоплення іноземців вірою та освітою українців. Так, протестантський пастор Павло Одерборн, який у II пол. XVI ст. перебував у Великому князівстві Литовському, зазначав: «Русини завжди мають школу при церквах і монастирях, де дітей навчають першим початкам письма, молитвам, апостольським символам». Коли мова заходить про козацьку добу, на думку також спадають і вищі навчальні заклади України. Провідна роль в освітній системі Гетьманщини XVII – XVIII ст. належала Києво-Могилянській академії. У «Літописі» Самійла Величка знаходимо договір Запорізького війська з королем польським Михайлом Вишневецьким, який 1670 р. підтвердив права за Київською академією. Викладачами і вихованцями цього вищого навчального закладу були відомі мислителі, церковні діячі, гетьмани, художники, композитори, історики, літописці. Серед них – і Самійло Величко. Важливу роль у системі освіти відігравали також середні навчальні заклади – колегіуми.

Крім шкіл вищого типу, по всій Україні у XVII – XVIII ст. поширювалися початкові школи, які давали елементарні знання і готували учнів до навчання в середній та вищій школі. Такі заклади в Наддніпрянській Україні утримувались громадою, а на західноукраїнських землях – братствами. До І пол. XVIII ст. освіта в Гетьманщині досягла високого рівня: у семи полках із десяти існувало 866 початкових шкіл. У обсязі трирічного курсу в цих школах викладали основи читання та письма. Своєрідним явищем в українських землях, особливо на Лівобережжі і Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів – дяків і студентів-бурсаків. Під час канікул багато з них мандрували Україною, наймалися приватними вчителями або навчали дітей грамоти у приходських школах, заробляючи цим на життя і поширюючи знання, що часто виходили за межі церковних настанов. Їх називали «школами грамоти», «школами мандрівних дяків». Вони створювалися і діяли при православних церквах. У таких школах викладали: лічбу, письмо, читання церковнослов’янських текстів. Однак із посиленням закріпачення і ліквідацією Гетьманщини вони практично припинили своє існування.

Значну увагу українці приділяли також родинному вихованню на основі християнської моралі, національних традицій, звичаїв та обрядів. Дітей віддавали в науку по досягненні 7–8 літнього віку. Навчання розпочиналося, як правило, 14 жовтня, «на Покрову». На час польових робіт діти допомагали родині по господарству. Своєрідні канікули випадали на церковні свята, перший і останній тижні Великого посту.

Школи будувались і утримувались громадою. Громада також мала право обрати собі священика самостійно. У цей час сформувалася власна традиція, коли дяка до школи також обирали спільно. Звичай віддавати дітей «в науку до дяка» зберігався у суспільстві аж до ІІ пол. XIX ст. Громада обирала дяка «за добрий глас», знання церковної служби і за вміння вчителювати. Називали їх по-різному: «пан-дяк», «пан-бакаляр», «пан-директор». Навіть з виникненням державних шкіл дяка вважали людиною зі свого середовища, а не нав’язаною чиновником. Російський учений О. С. Пругавін у ХІХ ст. писав про мандрівних дяків: «Звання дячка до того злилося в розумінні народу з учительським, що найбільш круті заходи не в змозі були підірвати довір’я до дячківських шкіл». Офіційно діяльність дяків в Україні тривала до 1786 р., доки «мандри» не були заборонені царськими указами. Пізніше школи при церквах закривали або перетворювали у парафіяльні. Професор Д. І. Багалій зазначав: «У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи… Ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти Україні… у школах обучали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали… й «самогласно», себто на свій голос, і «подібне» — на один голос два текста».

Згідно даних, наведених О. М. Лазаревським, із 866 шкіл Гетьманщини тільки на території Полтавського полку діяло 98, у самій лише Полтаві було щонайменше шість шкіл. Дослідник зазначав, що це були так звані приходські школи, які діяли при кожній церкві і носили назви від православних свят або від церков: «Успенська», «Покровська» тощо. Також, посилаючись на джерела, він указував на те, що при школі жив дячок чи священик. У 1732 р. у с. Жуки діяли дві церкви – Покровська і Георгіївська, а також дві церковно-приходські школи (по одній від кожної громади) на 260 селянських і козацьких дворів. У одній з них міг викладати і Самійло Величко. Більшість істориків схиляється до думки, що останні роки життя видатний козацький літописець присвятив не лише написанню «Літопису», а й учителюванню. Підтвердження цьому знаходимо у передмові до «Космографії»: «По желанію и веленію Самойла Василіевича Величка чрезъ отроковъ, при немъ бывшихъ и учившихся (виділено авт.) зъ рукописнои преписанная, въ полку Полтавскомъ, в Диканце, маетности его милости пана Василія Василіевича Кочубея…, року 1728, месяца октоврія». Опрацювавши автограф «Літопису», доктор історичних наук, професор Санкт-Петербурзького університету, директор центру з вивчення історії України Т. Ґ. Таїрова-Яковлева, виділила поряд із основним (який, на її думку, належав літописцю) ще кілька почерків, що ними написана пам’ятка. Умовно дослідниця поділила їх на: дитячий, недбалий, косий, гарний, варіант дитячого, класичний. Часто школа знаходилася просто в помешканні місцевого вчителя або дяка. Як правило, вона являла собою звичайну хату – так звана «хата на дві половини», – що складалася з двох окремих споруд, з’єднаних сіньми. В одній частині будинку знаходилося помешкання для вчителя та його родини, друга половина пристосовувалася під навчальний клас. У будинку дяка могли мешкати учні-сироти, які навчалися і допомагали по господарству. Крім читання та письма, вивчалася історія краю, його традиції, звичаї. У процесі викладання вчителі послуговувалися власними знаннями та життєвим досвідом…

Продовження буде…

А. Лавріненко, В. Яремченко

20 10 30 gravura