Події Української революції були тривалий час табуйованою темою в радянській історіографії. Системою терору і фальсифікації радянська влада намагалася нівелювати українське суспільство та її лідерів. З особливою прискіпливістю більшовицький режим формував стереотипи щодо українських діячів, які відіграли переломну й визначальну роль для України. До цієї когорти потрапила родина Софії й Олександра Русових, які з початком розбудови політичного життя в Україні брали активну участь у національному пробудженні українського суспільства.

Діяльність родини Русових була багатогранною. Софія Русова займалася педагогікою, письменством, разом із сестрою відкрила у Києві перший дитячий садок, влаштовувала прилюдні народні чи­тання, організувала таємні школи, в той же час була під постійним наглядом поліції за зв’язки із російськими революційними колами. Вона була близько знайома із сім’єю відомого українського письмен­ника М. Старицького, діти якого відвідували її дитячий садок і який познайомив сестер із родиною українського композитора М. Лисенка та інших видатних діячів української культури, членів Старої Гро­мади - М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Ф. Вовком, О. Русовим та ін. [5, с. 82]. Її чоловік, Олександр Русов, займалася громадською, культурною і просвітницькою діяль­ністю, видав перше повне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Головним напрямом його наукової діяльності, починаючи з другої половини 70-х років XIX ст. і до кінця життя, стала статистика. О. Ру­сов, як статистик, мав часті переїзди: Чернігів, Ніжин, Херсон, Одеса, Київ, разом із ним переїздила до названих міст його родина [8, с. 57].

У 1899 р. сім’я Русових приїхала до Полтави, куди по службі перевели О. Русова. Ось, як Софія Федорівна описувала Полтаву у своїх мемуарах: «Полтава тих років жила досить інтенсивним куль­турним життям. Зорганізовано історично-етнографічний музей, улаштовано «Гоголівський дім», з читальнею й книгарнею. В усі ці організації статистики вносили багато українського, і все культурне життя Полтави почало закрашуватися українською ідеєю» [1, с. 100]. Цю інформацію підтверджує і полтавський історик та краєзнавець Т. Пустовіт, який наголошує, що Полтава на зламі ХІХ-ХХ ст. стала своєрідним центром у розвитку українських театральних трупі, тут діяли культурні просвітницькі інституції, добрий вишкіл майбутніх українських кадрів провадило статистичне бюро Полтавського гу­бернського земства (особливо, за Олександра Русова), у навчальних закладах створювали семінарські та гімназійні українофільські гро­мади [3, с. 3]. Серед полтавських громадівців були Пилип Капельгородський, Віктор Андріївський, Михайло Русов, Павло Комличенко, Андрій Жук, Олександр Міхновський та інші [10, с. 12]. За влучним визначенням І. Лисака-Рудницького, тогочасна передова українська молодь тримала в одній кишені «Маніфест комуністичної партії», а в іншій - Шевченків «Кобзар» [2, с. 132].

У будинку Русових неодноразово збиралися полтавські громадівці. Цей будинок, що містився напроти земської управи, відвідували, приміром, С. В. Петлюра, Б. М. Мартос, М. І Міхновський, В. Г. Короленко, Л. В. Падалка [7, с. 135]. А одне із зібрань у будинку Русових 19 лютого 1900 року з нагоди відзначення Шевченківських днів набуло особливого розголосу як серед представників влади, так і в колі інтелігенції. Український громадсько-політичний діяч Юрій Коллард у своїх спогадах детально зазначає, що відбулося воно в конспіративному помешканні. Незважаючи на конспіративність зібрання, присутніх було близько 100 чоловік. Свято пройшло з великим піднесенням. Звучали реферати, промови, співи. М. Русов читав реферат про Т. Шевченка, Д. Антонович зробив огляд українського руху за 1899 р., Д. Дроб’язко декламував «Кавказ», громадський хор під керуванням Колларда співав «Заповіт», «Ще не вмерла Україна» та інші пісні. На святі були представники від різних організацій: від росіян був відомий соціаліст-революціонер П. Л. Лавров, від поляків - Да­нилович, від грузинів - Дженарідзе. З гостей українців були: з Полтави - П. Понятенко та С. Петлюра, з Одеси - І. Липа, від харківських громадян М. Міхновський. Під кінець свята Микола Міхновський з великим піднесенням виголосив свою другу промову на тему «Са­мостійна Україна». Головними засадами в ній були: «Без національ­ного визволення українського народу неможливе й його соціальне визволення з темряви, визиску й рабства. Праця культурна в сучас­ний момент є паліятив. На підставі Переяславської умови з 1654 року між цирем Олексієм і Богданом Хмельницьким Україна з’єднувалася з Московщиною, як рівний з рівним. Московські царі тієї умови не подержали й Україна також юридично стала вільною від тієї умови. Ми хочемо: «Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Кар­патських аж по Кубань річку» [9, с. 147].

Маніфест став знаковим - саме у будинку Русових вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтуван­ня незалежності України. У 1923 р. в листі до Софії Русової, Симон Петлюра писатиме: «З моїх ще юнацьких років схоронились спогади про родину Русових, як осередок активної культурної праці для доб­ра нашої Батьківщини. І тепер я пригадую, з якою охотою я ходив до помешкання Вашого в Полтаві і скільки позитивних вражень виносив з тих відвідин, багато запозичаючи для себе з тих розмов, що там відбулися...» [10, с. 13].

Про роль родини Русових у національно політичному житті Полтави свідчить діяльність Олександра Русова на посаді статистика. Упродовж кількох місяців О. Русовим була пророблена значна теоретична й організаційна підготовка, внаслідок якої влітку і восени 1900 р. подвірний перепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії, крім міст Полтави і Кременчука. Цей перепис на­зивався подвірним, оскільки найнижчою одиницею дослідів бралися рільниче чи промислове господарство, що підлягало оподаткуванню, та двір. Операційними базами для статистичних груп слугували пові­тові земські управи з їхніми інвентарями земельних посілостей і про­мислових підприємств, а на селах - податкові книги й інші матеріали сільських громад і волосних управ. Проте значна частина досліджен­ня відбувалася шляхом збору відповідних відомостей безпосередньо у населення [4, с. 265]. Саме під час проведення подвірного перепису Полтавської губернії 1900 р. Олександр Русов довів місцевій громаді не тільки свій високий фаховий рівень і надзвичайну організаційну вдачу, а й власні українофільські симпатії.

Софія Федорівна активно включалася у роботу місцевих громад, просвіт: у відкриття дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, підготовку вистав, лекторіїв, видання літератури тощо. Царський уряд прискіпливо стежив за розгортанням національно-визвольно­го руху в Україні. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариста за членами всіх об’єднань української інтелігенції встановлювався «негласний надзор». Не оминула ця участь і родину Русових. Від 1880 до 1905 рр. Софію Федорівну заарештовували п’ять разів, хоча це не схитнуло її переконань, а лише посилило їх, загартувало її волю у боротьбі за національно-культурне відродження України, переду­сім її мови та національної системи виховання, як основних засобів формування національної свідомості і національної психології наро­ду [9, с. 154].

Улітку 1901 р. постать О. Русова знову привернула до себе прискіпливу увагу влади. 30 серпня за ініціативою громадськості у Полтаві відбулися урочистості з нагоди 25-літньої діяльності головного ста­тистика краю. Вітали О. Русова голова губернської управи А. П. Волков, президент Полтавського сільськогосподарського товариства Д. К. Квітка, письменники П. Мирний, В. Короленко; оголошувалися вітальні адреси та телеграми від Д. Мордовцева, Д. Багалія, І. Лучицького, професорів В. Левитського, А. Фортунатова, Ф. Горб-Ромашкевича, а також Олени Пчілки, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Миколи Тобілевича, Панаса Саксаганського, графині П. Уварової (від імені імператорського Археологічного товариства) та інших [6, с. 132]. Усі ці матеріали стали доказами в справі, яку відкрили зго­дом проти Олександра Русова. Подружжя Русових та їхнього сина Михайла звинуватили в організації «украинофильской социальной партии», що ставила за мсту «полное отделение Малороссии от Российской империи и образование самостоятельного государства на конфедеративных началах». Довести провину Русових не вдалося і вони незабаром були звільнені. Однак у зв’язку з селянськи­ми заворушеннями навесні 1902 р., за наказом міністра внутрішніх справ Полтавського губернського земства 30 квітня 1902 р. звільнило О. Русова з посади завідувача статистичним бюро. Йому було заборонено проживати в Україні, але дозволено працювати в Петербурзі [9, с. 147].

Таким чином, Олександр і Софія Русові бути активними учасниками національно-визвольного руху, що започатковувався в Україні взагалі та в Полтаві зокрема на зламі ХІХ-ХХ ст. В умовах антиукраїнської русифікаторської політики царського уряду вони, попри ризики, своєю діяльністю сприяли об’єктивному обґрунтуванню права українського народу на існування, здійснення його споконвічних прагнень до незалежного, вільного життя.

Джерела та література

1. Ківшар Т. Недруковані матеріали автобіографії Софії Русової / Т. Ківшар // Київська старовина. – 1994. – No 1. – С. 105–108.

2. Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну / С. Литвин. – Київ: Смолоскип, 2018. – 680 с.

3. Пустовіт Т. «Гніздом українського руху є Полтава, а в ній родина – Русових» / Т. Пустовіт // Зоря Полтавщина. – 2015. – 13 жовтня. – С. 3.

4. Рахно О. З історії статистичних досліджень О. Русова у Ніжинському повіті / О. Рахно // Література і культура Полісся. – 2005. – Вип. 29. – С. 263–269.

5. Рахно О. Подружжя Олександр та Софія Русови у суспільно-політичному житті України у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. / О. Рахно // Сіверянський літопис. – 2012. – No 5–6. – С. 131–138.

6. Рахно О. З неопублікованих щоденників Олександра Русова / О. Рахно // Сіверянський архів: науковий щорічник. – Чернігів, 2008. – Вип. 2. – С. 80–95.

7. Українська революція. 1917–1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи / У 3-х кн. – Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії. 1917–1921 / [упоряд. О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт, В. Я. Ревегук]. – Полтава: Полтавський літератор, 2017. – 920 c.

8. Шраг І. Спомини про О. О. Русова (публікація О. Рахна) / І. Шраг // Сіверянський літопис. – 2004. – No 5–6. – С. 57–64.

9. Шевелів Б. Жандармська розвідка про О. О. та С. Ф. Русових та зібрані нею в р. 1913 матеріали про них (публікація О. Коваленка) / Б. Шевелів // Сіверянський літопис. – 2000. – No 1. – С. 145–155.

10. Чернов А. Симон Петлюра і Полтава / А. Чернов. – Полтава: ФОП Говоров С. В., 2017. – 40 с.

Вільховик О. В., старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського .