Яскрава доля короткого життя Василя Симоненка відбилася в його поетичному таланті, який і досі захоплює сучасників дивовижним світом почуттів і думок нашого земляка.

Олесь Гончар говорив, що літературне слово В. Симоненка «б'є з розмаху», а В. Стус зазначав, що на голос поета «поспішала молодь. Час поспішав так само». Сьогодні рядки з його віршів прикрашають тіла українців як тату, їх пишуть на стінах і вишивають на екосумках, ними прикрашають речі й створюють із ними пісні.

Погоджуємося з тими, хто вважає, що поет є втіленням совісті власного народу. Звідси походить така спорідненість його творчості із сьогоденням, в якому майже весь народ – «одна суцільна рана», і ненависть його «уже регоче на вітрах». Вірш-присвята внутрішнім «лакузам» і злочинцям та зовнішнім «убивцям і катюгам» згадується зараз особливо часто й особливо болісно.

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд!

Додаємо добірку фото із музейних подій, присвячених пам’яті Василя Симоненка та його творчості.