Події

Леонід Самійлович Товстуха (1930 - 2010) – народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

Народився на Сумщині, закінчив Кролевецький технікум художніх промислів, пізніше Московський технологічний інститут. У 1951–1952 рр. — працював майстром килимового цеху промартілі ім. Лесі Українки в Полтаві. З 1952 року живе і працює в Решетилівці, де проходить шлях від майстра килимового цеху до директора фабрики художніх виробів, якою успішно керував понад 40 років.

Л. Товстуха - автор ескізів килимів, гобеленів, які експонуються в 24 музеях України, знаходяться в інтер’єрах об’єктів міст: Страсбурга, Петербурга, Москви, Запоріжжя, Полтави, Бердянська, Сум, а також в приватних колекціях Німеччини, США, Канади.

Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського володіє колекцією килимів мистця, а кращі роботи народного художника України експонуються в мистецькій експозиції горішнього поверху: килим-повтор для хати-музею Тараса Шевченка в Києві, «Квіти пам’яті», присвячений жертвам Чорнобиля, та «Осінь» з циклу пори року, де на червоному тлі в центрі – древо життя, а ліворуч – силуети птахів, що летять на південь в теплі краї.

20 10 17 tovstuha01

Сьогодні, 16 жовтня 2020 року, виповнюється шість років від дня загибелі нашого земляка – Боняківського Валерія Євгеновича. Він народився 14 січня 1970 року у місті Полтава. Художник, реставратор, приватний підприємець, колишній льотчик з'явився на світ у будинку, що неподалік від військового аеродрому − і мабуть, саме тому з дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою пристрастю був живопис.

Мама виховувала сина одна: її чоловік трагічно загинув, коли дитині виповнилося лише півроку. Матері Валерія потрібно було працювати, тому віддала його в дитячі ясла у вісім місяців. Хлопчик у садочку часто хворів, а пішовши до школи, став займатися плаванням, дзюдо, вільною боротьбою, завдяки чому його здоров'я зміцнилося. Навчався у школі № 11 міста Полтави. Встигав також і в художній, ще й до спортивних секцій ходив. Школу Валерій Боняківський закінчив на «відмінно», художню теж закінчив з відзнакою, подолавши її 4-річний курс за три роки.

20 10 16 bonakivliy01

У 2010 р. у центрі міста Гадяч Полтавської області було встановлено пам’ятний знак «Побег из ада» на честь воїнів, які у 1945 р. здійснили втечу з німецького полону. Одним із тих, хто здійснив втечу був наш земляк Михайло Олексійович Ємець (15.09.1910 р., м. Гадяч Полтавської області − 31 жовтня 1984 р., с.Бірки Гадяцького району Полтавської області) – старший лейтенант. З шести років він залишився сиротою і виховувався у дитячому будинку. Потім закінчив педагогічні курси і став піонервожатим у школі с. Бірки. До початку війни працював учителем та інструктором райкому партії Синівського району Сумської області. Під час радянсько-німецької війни був у партизанському загоні. У 1943 році був захоплений у полон і відправлений у Німеччину на таємний острів Узе

20 10 15 emec

Частиною соціокультурної спадщини українців, безсумнівно, є традиційний костюм, і, зокрема, його невід’ємна складова – дівочий вінок. Цікавий він як елемент обрядовості та зразок естетичних уподобань наших предків, як різновид народного промислу. Ще в середині ХХ ст. самобутні майстрині виготовляли величезну кількість весільних віночків, які були атрибутом нареченої, символом її моральної чистоти, елементом захисної магії. У деяких північних регіонах Полтавщини ‒ Гадяцькому, Зіньківському, Лохвицькому, Лубенському, Миргородському ‒ національний одяг використовували як святковий до середини 1970-х років.

У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського зберігається колекція весільних предметів. Один із них ‒ вінок (ПКМ ВК 68227, Р 914) з с. Власівка Зіньківського р-ну, який надійшов до фондів у 1990 р., і є типовим екземпляром 50-х років ХХ ст.

20 10 14 vinok01

У переддень Дня захисника Вітчизни, 14 жовтня, у залі № 22 «Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського розгорнуто виставку «Проти Голіафа», підготовлену фахівцями Українського інституту національної пам’яті. Вона складається з дев’яти банерних плакатів, що розповідають про жінок і чоловіків з УПА, які кинули виклик двом тоталітарним режимам.

Презентовані матеріали подані за принципом персоналій. Зокрема йдеться про Степану Бандеру, який не зламався в нацистському концтаборі і не відкликав Акт відновлення Української Держави; Романа Шухевича – очільника УПА в найбільших її зіткненнях з радянським режимом; Василя Галасу, що пропагував ідеї «Великого рейду» в Західну Європу, щоб пробити залізну інформаційну завісу; Євгена Грицяка – одного із лідерів Норильського повстання, яке пришвидшило кінець ГУЛАГу; Катерину Зарицьку, організаторку Українського Червоного Хреста та інших діячів.

«Завдяки їм на мапі світу зараз є вільна Україна», — такий підсумовують боротьбу УПА та підпілля ОУН автори проекту «Проти Голіафа». Виставка розрахована на широке коло відвідувачів і буде експонуватися протягом місяця.

 20 10 13 proty goliafa01

 

Експедицією Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського під час обстеження населених пунктів Чорнухинського району для підготовки матеріалів до «Зводу пам’яток історії та культури України» у с. Вороньки біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці була виявлена братська могила учасників громадянської війни 1917 – 1921 рр. та пам’ятний знак землякам, які полягли у Першій світовій війні 1914 – 1918 рр. З 1957 р. на могилі розташована залізобетонна стела. На ній закріплена чавунна дошка з пам’ятним написом: «В пам'ять воинов, павших в боях за Веру и Отечество в 1914, 1915, 1916 и 1917 годах» та 37 прізвищ воїнів-земляків, загиблих під час Першої світової війни. Текст на дошці виконано за правописом, який існував до 1918 р. Тому є припущення, що пам’ятний знак є залишком монументу, встановленого раніше.

Пам’ятка взята на облік і під охорону держави рішенням Полтавської обласної ради народних депутатів від 23.04.1982 р. № 247.

20 10 12 voronky

Іван Кіндратович Зайцев (1805-1890) був сином художника-кріпака із Пензенської губернії. Батько, Кіндрат Зайцев, був управителем маєтку та художником поміщика Ранцова. В обов’язки старшого Зайцева входило фарбування підлоги, розписи стелі. Писав він навіть ікони, портрети і декорації для домашнього театру Ранцова.

У роду Зайцевих було кілька поколінь іконописців, художників, тому малий Іван охоче споглядав малюнки у панській бібліотеці. Він робив копії з гравюр, малював портрети, пейзажі, багато читав.

Батько Івана, помітивши в сина здібності до малювання, випросив у свого пана дозвіл віддати хлопця для навчання в малювальну Арзамаську школу Ступіна, у якій Зайцев пробув з 1823 по 1827 рік. Однак мав покинути науку, бо пан його не заплатив ані копійки за навчання. Доля, проте, сприяла Івану Зайцеву. Після смерті першого свого власника він потрапив до наступного, який, живучи в Петербурзі і спостерігаючи здібності юнака до малювання, спершу віддав його на навчання до французького художника, а потім у 1830 році дав відпускну для вступу до Академії мистецтв. У 1831-1837 роках Зайцев навчався у Петербурзькій академії мистецтв, по закінченні якої здобув звання некласного (вільного) художника.

20 10 11 zaycev01

Період другої половини 50-х – першої половини 60-х років ХХ століття своїми руйнівними наслідками не поступався кривавим 20-30-м рокам. Загальна акція, організована і проведена під гаслами утвердження “науково-атеїстичного світогляду”, супроводжувалась масовим зняттям з обліку релігійних громад, закриттям церков і навчальних духовних закладів, всілякими утисками церковного управління та відвертими репресивними законами щодо церковнослужителів.

1970 – 80-ті роки продовжили “традиційне” ставлення влади до церкви, але більш прихованими методами. У цей час у православному середовищі, особливо серед молоді, назрівала серйозна опозиція державній політиці щодо церкви. Так, у 1974 році у Москві пройшов нелегальний молодіжний Християнський семінар із проблем релігійного відродження. Цього ж року в Москві та Ленінграді виникли релігійно-філософські семінари, в роботі яких брали участь переважно студентська і творча молодь. Із часом такі семінари почали проводитися і в інших містах. Протягом 1979 – 1980-х років рух придушили звичним способом: усіх активних діячів ув’язнили на тривалі терміни.

20 10 10 pastyri01

10 жовтня відзначається Всесвітній день психічного здоров’я. Його було встановлено з ініціативи Всесвітньої федерації психічного здоров’я за підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Цього дня хотілося б згадати Олександра Фелікісімовича Мальцева (26.03 (07.04). 1855, м. Тотьма Вологодської губернії – 26.11.1926,

м. Полтава) – відомого лікаря-психіатра, невропатолога, доктора медицини (1902). У 1880 році він закінчив Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну академію. З 1881 року працював завідувачем відділу для душевнохворих Вологодської губернської земської лікарні. У 1886 році став ординатором при Казанському університеті. Тоді ж був призначений директором Полтавської губернської психіатричної лікарні. У 1890 році організував у Полтавській губернії колонію для хворих з безкоштовним лікуванням. Також викладав у фельдшерській школі та Інституті шляхетних дівчат у Полтаві. Водночас був дійсним членом Товариства невропатологів і психіатрів при Казанському університеті, членом-кореспондентом Товариства психіатрів при Московському університеті, членом Полтавського повітового відділення Єпархіальної училищної ради (з 1893), товаришем (заступником) голови Полтавської губернської вченої архівної комісії (з 1907). Протягом 1886 -1917 років видавав щорічні звіти діяльності Полтавської губернської психіатричної лікарні. Він є автором підручників із психіатрії та фармакології.

Ім’ям Олександра Мальцева названо Полтавську обласну клінічну психіатричну лікарню.

20 10 10 malxey01

Давид Георгійович Гурамішвілі народився 9 жовтня 1705 р. у селі Сагурамо поблизу Мцхети. Родина майбутнього поета була багаточисленною. Разом із іншими близькими вона зазнавала утисків від зовнішніх ворогів – персів і турок, які намагалися омусульманити християнську Грузію. Рідна земля Давида була вкрай спустошеною.

Систематичної освіти Гурамішвілі не отримав. Бо родина постійно переховувалася від ворожих набігів у горах. Влітку 1728 р. хлопця, що працював у полі, захопили у полон войовничі лезгіни: хотіли продати в рабство туркам. Однак Давидові вдалося втекти. Двадцять діб блукав він у незнайомій місцевості. Нарешті вийшов до козацького поселення, де отримав прихисток і допомогу.

20 10 09 guramishvili01