Події
Цьогоріч, день фізичної культури і спорту є особливим, адже він відзначається у 30-й рік Незалежності країни. Позитивний імідж України на міжнародній арені у великій мірі формується зусиллями наших спортсменів. Не виключенням були виступи українських атлетів на ХХХІІ Олімпійських і ХVІ Паралімпійських іграх у Токіо, що стали справжнім подарунком до свят. Головні Ігри сучасності, з одного боку, підсумували розвиток олімпійських і паралімпійських видів спорту в Україні, з іншого – визначили проблеми і майбутні перспективи.
Полтавську область на Олімпіаді представляли 9 спортсменів у 4-х видах спорту: веслуванні на байдарках і каное, боксі, дзюдо, греко-римській боротьбі. Завдяки «золотому» виступу борця Жана Беленюка, «срібному» – боксера Олександра Хижняка і «срібному» й «бронзовому» каноїстки Людмили Лузан Полтавщина випередила усі збірні України (вперше за роки незалежності) і зайняла 1 місце в медальному заліку. Приємно відзначити, що згадані спортсмени та їхні тренери співпрацюють з Полтавським краєзнавчим музеєм імені Василя Кричевського і вже передали нові експонати до його спортивної колекції.
Протягом останнього п’ятиріччя науковцями музею і полтавським видавництвом ТОВ «АСМІ» (директор Олексій Петренко) були підготовлені й тиражовані три книги, дві з яких вийшли за підтримки Катерини Кричевської-Росандіч (Розповіді про мистецьку родину Кричевських - про життєдіяльність відомого мистецького роду Кричевських, їх твори, меморії та зв’язки з Полтавщиною та путівник Народний побут. Народне мистецтво – про етномистецьку експозицію Полтавського краєзнавчого музею).
З цікавістю любителі епістолярного жанру познайомилися з Листами з Америки Катерини Кричевської-Росандіч. В них відома киянки з Каліфорнії і американська художниця звертається до художників, музейників, мистецтвознавців та науковців з середини 1960-х рр. по сьогодні.
Серед її дописувачів – полтавці: музеологи Любов Гейштор та Галина Галян, колекціонер і видавець Олексій Петренко, вчений-біолог, художник-аматор Леонід Колесніков, будівельник і журналіст-аматор Наталія Буцька, родини художників-графіків Малакових з Києва, майстри декоративного мистецтва Бабенки з Решетилівки та мистецтвознавець Георгій Шибанов з Чорнух.
З листів-нарисів К. Кричевська-Росандіч предстає як ерудований співбесідник, турботлива мати, критична порадниця, людина, якій не байдужа доля України, Америки, світу.
Хрещений батько класика
(пам’яті Івана Петровича Котляревського присвячується)
Частина ІІІ
Хрещений батько, якого запросили для немовляти Іванка, займав високе становище серед міських посадовців. Традиційно кум розглядався як людина, яка має допомагати своєму похресникові у подальшому житті. Нам невідомо, чи виконував цю функцію Павло Маркевич стосовно Івана Котляревського.
Можна припустити, що згаданий духовний зв’язок був корисним для Петра Котляревського, який у статусі підканцеляриста магістрату безпосередньо співпрацював з бурмистром Павлом Маркевичем. Таким чином, теза про специфічну функцію кума в суспільстві Гетьманщини [3, c. 200-201] знайшла підкріплення на прикладі родини Котляревських .
Детальніше:Хрещений батько класика (пам’яті Івана Петровича Котляревського присвячується)
У дворику Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського відбулася презентація біографічного нарису «Лабіринти долі полтавського "предводителя дворянства"» за участю авторів видання – краєзнавців Сергія Петровича Черних та Олександра Борисовича Христенка.
Праця має на меті повернути із забуття ім'я Павла Петровича Ганька (1870 – після 1932), передового вченого-аграрія, редактора, відомого філателіста. До слова, П.П. Ганько був пов’язаний із діяльністю Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства, приятелював з меценатом музею П. П. Бобровський. Проте за радянських часів він був незаконно репресований, і сучасники згадують його хіба що як спекулянта філателістичними матеріалами і прототипа образу Іполита Матвійовича Вороб'янінова, персонажа класичного роману Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців». Саме тому нарис двомовний – щоб реабілітувати ім'я відомого полтавця у колі російськомовних краєзнавців та колекціонерів.
Про кілька кам'яних стел у зібранні Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
На початку літа 2017 року, під час ремонтних робіт шосе Р – 22 "Олександрія – Полтава, поблизу села Бутенки Кобеляцького району Полтавської області було виявлено кам'яну стелоподібну брилу вагою близько 60 кг. Її знайшли та вигорнули шляхо-будівельники.
Плитчаста брила підовальних, швидше, "стоподібних" обрисів відноситься до стел архаїчної форми. Вона виготовлена з пласкої плити сірого граніту, близької до овальної форми. Заокруглений край надає їй певних антропоморфних ознак, але не має завершеності. Розміри: висота 63,5; максимальна ширина 39,2; товщина 9,0–11,5. У верхній частині лицевого боку плити є чотири неглибокі заглибини видовжених обрисів, розширені в один бік, що нагадують зображення стоп, можливо, це стопи бога Вішну. Три з них зверху розташовані напівколом, більша нижче — в протилежному напрямку. Стела датується періодом бронзового віку, кінцем ІІІ – початком ІІ тис. до н.е.
Литвиненко Енгеліна Іванівна
(11.02.1935 – 30. 08.2017)
Служіння музейній справі як покликання душі – це шлях багаторічної самовідданої праці Литвиненко Е. І., більша частина життя якої була пов'язана з Полтавським краєзнавчим музеєм.
Енгеліна Іванівна народилася в м. Шостка Сумської області в родині службовця. Батько, Литвиненко Іван Іванович (родом з с. Івонченці на Полтавщині), отримав призначення на роботу у м. Шостка, де пройшли її довоєнні роки життя. Після війни дівчина повернулася до Полтави, де закінчила зі срібною медаллю середню школу №10.
У 1952-1956 рр. навчалася на історико-філологічному факультеті Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка (зараз Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка). Після закінчення вузу короткий час працювала вчителем історії полтавської школи №4, в Державному музеї історії Полтавської битви на посадах наукового, старшого наукового працівника, екскурсовода.
Наймудрішій з родини Кричевських, добрій помічниці в музейній роботі Катерині Росандіч виповнюється 95 років. За плечима – 16 років у Києві, близько шести в Європі й решта, понад 70 літ і зим – Сполучені Штати Америки. Та, не дивлячись на суворі життєві шляхи, вона стала відомою українською і американською художницею, активною діячкою у культурній царині, зберегла знання мови, відмінну пам’ять і є найбільшим у світі кричевськознавцем.
Музейники Полтавського краєзнавчого імені Василя Кричевського свято бережуть золотий фонд мистецької родини Кричевських (живописні та графічні оригінали, світлини, каталоги, меморії, книги, спогади, листівки). Щасти Вам, дорога пані Катерино!
Ми живемо в унікальному архітектурному середовищі, що створювалося не одним поколінням зодчих упродовж більше двох сотень років. Знаємо про Амвросимова і Захарова, захоплюємося Ширшовим і Кричевським, шануємо пам’ять і титанічну працю Вайнгорта, але неприпустимо мало згадуємо про тих архітекторів, хто створював Полтаву після 1943 року протягом наступних 30 років. Якби не було їх, тих, хто обстоював ідею відродження історичної Полтави, тих, хто працював у проєктних майстернях, тих, хто гуртував міських провідних архітекторів, тих, хто передав свій практичний досвід студентам, то Полтава була би геть іншою – типовим радянським містом без історії та свого індивідуального образу.
Плеяда наших полтавських зодчих чималенька, вона формувалася навколо провідних архітекторів, які своїми творами і авторитетом ставали стрижнем нашому архітектурному бомонду.
1 вересня 2021 року з вдячністю і пошаною згадуємо полтавського архітектора В’ячеслава В’ячеславовича Крачмера. Він народився рівно 100 років тому, 1 вересня 1921 року, у «звичайній полтавській родині, яких на той час в Полтаві було багато зі схожими долями», – так написав про своїх предків син архітектора Крачмера, Олександр, до речі, теж архітектор.
Детальніше:На згадку про полтавського архітектора В’ячеслава В’ячеславовича Крачмера
«Войною йти на віроломного неприятеля поставляют…»
(Хотинська битва 1621 р. у викладі «Літопису» Самійла Величка)
Початок
У 2021 р. виповнюється 400 років одній із найбільш важливих сторінок в історії Східної Європи – Хотинській битві 1621 р.
У XVI-XVII ст. європейські країни зіткнулися з реальноюзагрозою бути знищеними під ударами могутньої Османської імперії. Наприкінці 1610-х років між Портою та Річчю Посполитою спалахнув грандіозний військовий конфлікт, що став найбільшим випробуванням для країн Східної Європи на початку XVII ст. Він відомий під назвою «Хотинська війна» (1620-1621 рр.), оскільки найзапекліші бойові дії відбулися під стінами Хотинської фортеці (тепер місто в Чернівецькій області України).
Сучасник тих подій, Яків Собеський, називав Хотинську битву «війною, подібною по розмірах, не бачили і не запам’ятають наші сучасники... Війна ця відрізнялася як багаточисельністю зібраних військ, так і величезними приготуваннями, уславилася непохитною мужністю суперників, швидкістю військових рухів і сприятливим завершенням» [2, с. 44-45]. Участь у битві на стороні Речі Посполитої взяло 30-тисячне козацьке військо під командуванням гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Зіткнення тривало близько чотирьох тижнів – з 2 вересня по 9 жовтня 1621 р. Результатом багатоденної битви стало відвернення турецької загрози для багатьох країн Східної Європи та підписання мирного договору.
Хотин став відправною точкою для формування козацького історичного міфу. Найповніше цей міф проявився у козацьких літописах, діаріушах, панегіриках тощо. Одним із ключових творів козацького історіописання, на сторінках якого поставала небачена картина історичного протистояння, є «Літопис» Самійла Величка.
У 1720 р. у с. Жуки Самійло Величко закінчив укладати «Літопис» (так було зазначено на його титульному аркуші) і перейшов до написання «Повіствования літописного». Наприкінці роботи він помістив відомості про Хотинську битву 1621 р. Вірогідно, задум розширити твір і включити до нього події періоду гетьманства Петра Сагайдачного та козацьких повстань 20-30-х рр. XVII ст. з’явився у літописця між 1720-1725 рр. На цей час він уже полишив Жуки і перебрався до Диканьки. Варто відзначити, що навіть після завершення «Літопису» С. Величко постійно його доопрацьовував, дописував, приєднував до нього оригінали та копії документів [1, с.XVI]. Завдяки цьому твір отримав «Початкову частину» та «Прєдмову до читєльника», що містила посилання «О Хотінской, прежде описанной войні». Передмова відсунула ключові події козацької історії на три десятиліття до початку повстання Б. Хмельницького – до 1620 р.
Окрім польських авторів (М. Титлевського, С. Твардовського) С. Величко скористався невідомим козацьким літописом, що натепер є втраченим. Головним історичним джерелом для літописця була праця Мацея Титлевського «Narratio de praeliis gestis inter Polonum et Turcam Annis 1620 et 1621», або «Розповідь про війну та подвиги між Польщею та Туреччиною між 1620 та 1621 роками», що ґрунтувалася на свідченнях учасників битви – записах Т. Шемберга та Я. Остророга.
Хотинська війна 1620-1621 рр. порушила питання легітимації козацтва, задоволення його основних вимог, що стосувалися станових прав і привілеїв, узаконення його в очах суспільства й держави. Оповідь С. Величка починається з сейму, зібраного в Речі Посполитій через турецьку загрозу, що постановив: «войною йти на віроломного неприятеля поставляют…». Оповідь охоплює події Хотинської битви від 2 вересня до 12 жовтня 1621 р. Виклад про похід гетьмана П. Сагайдачного розпочинається «в день пріостатній месяца августа» – т.т. 30 серпня 1621 р., коли козацьке військо прибуло під Хотин на з’єднання з королівськими військами та, переправившись через р. Дністер, розбило свій табір. Закінчується розповідь описом подій 12 жовтня, коли після підписання мирного договору турецьке військо повернуло назад – у володіння Османської імперії.
Далі буде...
Підготували: Яремченко В., Лавріненко А.
Джерела та література:
1. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2: Перв. половина XVII ст. / Ф. Евлашевский, Я. Собеский, С. Окольский [и др.]; пер. К. Мельник; под ред. В. Антоновича. – Киев: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1896. – 438 с.
Це той випадок, коли не хочеш ні чути, ні вірити… Коли бракує слів і рука не здіймається, щоб написати – ПОМЕР АНАТОЛІЙ ЄВГЕНОВИЧ ЧОРНОЩОКОВ… Життєлюб. Патріот. Талант…
Відійшов у вічність наш земляк, перелік заслуг і регалій якого займе не одну сторінку: член Національної спілки художників України (1993), член Національної спілки архітекторів України (1994). За значний особистий внесок у соціально-економічний розвиток міста Полтави, вагомі трудові здобутки удостоєний почесного звання «Заслужений художник України» (1999). Лауреат Державної премії України в галузі архітектури за комплексну реконструкцію історичного центру міста Полтави (2000). За особливі заслуги перед українським народом нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України. Йому також, за значний особистий внесок у соціально-економічний розвиток міста Полтави, вагомі трудові здобутки присвоєно почесне звання «Народний художник України» (2004).
Музейники області з повним правом можуть назвати Анатолія Євгеновича Чорнощокова своїм колегою. Адже він брав участь у створенні експозицій: Музею театру і кіно (Київ), Музею О.В. Суворова (Очаків), Музею-садиби І.П. Котляревського (Полтава). З 1982 по 1994 роки працював у Полтавському художньо-виробничому комбінаті Спілки художників України, зокрема, на посадах головного художника комбінату, керівника творчої групи художників - експозиціонерів. Здійснював керівництво над створенням музейних експозицій Державного музею-заповіднику М.В. Гоголя (Гоголеве), краєзнавчого музею с. Вовчик Лубенського району (1986), Державного музею-заповідника «Поле Полтавської битви» (Полтава), музею-заповідника А.С. Макаренка (Ковалівка), Краєзнавчого музею (Лубни), експозиції виставки «Експо-93» (Штутгарт). Він був автором проекту розпису, іконостасу та храму «Віри, Надії, Любові та матері їх Софії» (Полтава), проекту інтер’єру палацу дозвілля «Листопад» (Полтава), проекту реконструкції центральної історичної частини міста Полтави, брав участь у відновленні Свято-Успенського собору…
Колектив Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського щиро сумує і висловлює співчуття рідним та близьким померлого. СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ І ВІЧНИЙ СПОКІЙ !
Полтавщина здавна славиться своїми природними багатствами. Лісостепові ландшафти нашого краю – найтиповіша картина української природи. На Полтавщині гармонійно поєднані степові ділянки, лісові масиви, лучні території, безкраї поля та стрункі лісосмуги. Ключову роль у збереженні природних ландшафтів краю відіграють об’єкти та території природно-заповідного фонду.
Історія розвитку заповідної справи на Полтавщині бере початок з ХХ ст. У 1920 р. створений перший заповідний об’єкт Полтавщини – Лип′янківський степ (нині «Академія» – комплексна пам’ятка природи місцевого значення, Карлівщина), у 1923 ‒ як заповідник другого рангу, взято під охорону ділянку широколистяного лісу ‒ Парасоцьке урочище (нині ботанічна пам’ятка природи загальнодержавного значення, Диканьщина). Основні процеси формування заповідної мережі області, як і України в цілому, проходили в 60-80 рр. ХХ ст.
