Пам’ятний знак всесвітньовідомому українському ученому, дослідникові, інженеру, піонеру сучасної теоретичної космонавтики Ю. В. Кондратюку (скульптор – В. І. Білоус, архітектор – М. І. Калінін) відкрито у Полтаві 20 червня 1997 р. під час проведення загальнонаціональних урочистостей, присвячених 100-річчю з дня народження українського вченого та інженера.
Рішення про увіковічення пам’яті вітчизняного вченого приймалося на найвищому, загальноукраїнському рівні. Перші приписи щодо відзначення ролі Юрія Кондратюка у контексті столітнього ювілею датуються 1994 р. Так, у розпорядженні Кабінету Міністрів України «Про відзначення в 1997 році 100-річного ювілею Ю. В. Кондратюка» від 29 липня 1994 р. (№555-р) йде мова про утворення Організаційного комітету з метою відзначення в 1997 р. 100-річного ювілею від дня народження видатного українського вченого-винахідника та у тримісячний термін подати на розгляд Кабінету Міністрів України програму відповідних заходів і проєкт постанови Уряду України з чітким визначенням джерел фінансування. Парафував цей нормативно-правовий акт Віталій Андрійович Масол (1928 – 2018) – прем’єр-міністр України з 16 червня 1994 по 6 березня 1995 р.
Детальніше: Пам’ятний знак Ю. В. Кондратюку і Полтава
Кринична або колодязна вода (вода з підземних джерел) стоїть поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь. «Доброго путі й свіжої води!» — бажають люди на прощання один одному. Кринична вода дарує людині силу, здоров’я, наснагу. “То не біда, – підтверджує відоме прислів’я, – коли п’ється вода”. Або “нема голода, коли п’ється вода”. У всіх народів назви місць добування води – символ життєдайності, невичерпності, глибини, чистоти.
Слово «криниця» рясно обросло переносними значеннями, загальномовними і контекстуальними. Це засвідчено у численних піснях («Глибока криниця», «Ой, у полі криниченька», «Копав, копав криниченьку», «Ой, у полі три криниченьки», «Розпрягайте, хлопці, коней»), казках, легендах, прислів’ях і приказках українців, в індивідуально-авторських вживаннях: «Криниця – Божа водиця. Треба нахилитись, щоб з криниці води напитись. З сухої криниці води не пити. У криницю воду лити – лише людей смішити. До доброї криниці стежка утоптана. З глибокої криниці холодна вода. Криниця – і та всихає. Не брудни криниці, бо схочеш водиці. Не знаємо ціни водиці, доки не висохла криниця».
Детальніше: «До доброї криниці стежка утоптана».
На нашому сайті, у розділі Видавнича діяльність
Доступна для ознайомлення електронна версія книги «Граб В. І., Супруненко О. Б. Справа Ю. В. Кондратюка та ін.»
»
На правому березі Псла, навпроти Церковної гори у с. Манжелії Глобинського району, неподалік місця давньої переправи, глобинським краєзнавцем О. М. Сусідом виявлена цікава знахідка, репрезентована в експозиції зали № 8 Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Це – литий бронзовий наконечник ременя золотоординського часу у формі геральдичного щита з двома круглими отворами для кріплення і слідами заклепок. Розміри цієї накладної деталі до ременю — 2,8 × 2,3 см, товщина — 0,1 см.
З лицевого боку деталь поясної гарнітури прикрашена зовсім незвичним для ординських старожитностей регіону візерунком зі слідами позолоти, тло якого складають різнонаправлені зони, вкриті скошеним штрихуванням. Елементами сюжету є дволистковий пагін зі стилізованими завитками листочків і зображення птаха з розпростертими крилами та розкритим дзьобом. Цікава й форма голівки заклепки у вигляді двох овалів, що перетинаються й утворюють трипелюсткову квітку на кшталт лотосу.
Детальніше: Китайський слід за ординської епохи на Полтавщині
Кожен музей частіше за все починається із колекцій окремих осіб. Великі колекції збирають одержимі ідеєю збереження об'єктів рухомої культурної спадщини чи мистецьких пам'яток переважно непересічні люди. Найчастіше, вони залишають свої надбання у спадок нащадкам, передаючи їх у муніципальні й державні музеї. Музейне меценатство – це надзвичай-но поширене явище другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Повною мірою це стосується й української історії.
Детальніше: Онлайн-альбом «Наші меценати»
6 червня громадськість Полтавщини вітала зі щорічним професійним святом працівників засобів масової інформації України. Завдячуючи багатогранності журналістської діяльності, увага до неї не зводиться лише до суто офіційного відзначення конкретної календарної дати. Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського продовжує ознайомлювати відвідувачів сайту з матеріалом про видатних діячів Полтавщини, життєвий шлях яких, тією чи іншою мірою, пов’язаний із професійною журналістикою. Чільне місце серед них заслужено посідає професійний публіцист Симон Васильович Петлюра.
Початок професійної журналістської діяльності майбутнього лідера Української революції Симона Петлюри припадає на 1902 р., коли він вимушено перебував на Кубані. Упродовж 1904–1905 рр. С. Петлюра мешкав у Львові, де друкувався у кількох відомих часописах Східної Галичини («Літературно-науковий вісник», «Записки Наукового товариства імені Шевченка» й ін.). Там він познайомився з М. Грушевським, І. Франком, В. Гнатюком.
Детальніше: Симон Петлюра – журналіст і редактор тижневика «Слово» (1907–1909 рр.)
Міжнародна спільнота 17 червня відзначає Всесвітній день боротьби з опустелюванням та посухами. Цього року він проходить під гаслом «Вирощуємо майбутнє разом», яке символічно підходить до теми нашої розвідки. Адже лісосмуги – це перш за все зелені насадження піввікових, вікових дерев, які можна вважати майбутнім сільськогосподарського поля, яру, балки чи спустошеної рівнини. Призначення таких насаджень дуже широке: захист посівів від суховіїв, чорних бур, поліпшення водного режиму ґрунту й запобігання його ерозії, підвищення врожайності сільськогосподарських культур та покращення на полях мікроклімату, снігозатримання, боротьби з дефляцією та збереження і покращення родючості ґрунтів. Все частіше сухі сильні вітри з’являються на території не тільки Полтавщини, а й усієї України. Нещодавно у Київській області люди могли відчувати на собі їх дію, коли з вітром у повітрі опиняються дрібні часточки ґрунту, це, не наче, справжні пилові бурі. Саме лісосмугам у цьому випадку відводиться основна захисна роль.
Детальніше: Роль лісосмуг у боротьбі з посушливими вітрами
Нещодавно жителькою Полтави Коломієць Нелею Миколаївною до музейної колекції передано хатню ікону «Господь Вседержитель» початку ХХст. Така ікона в «шумі» (прикрашена фольгою) традиційно знаходилася на покуті в хаті. Святиня належала бабусі – Хмелик Єфросинії Петрівні (1890 – 1970), яка проживала в Опішні Зіньківського повіту Полтавської губернії. Вона й зберігала її у радянський час. У роки Голодомору Єфросинія Петрівна з сімейною реліквією переїхала до родини доньки Любчич Євдокії Іванівни, котра мешкала в Полтаві. За спогадами Нелі Миколаївни, ікона завжди стояла в кутку бабусиної кімнати. Однак у 1960-х почала її переховувати, оскільки, після знищення Преображенської церкви на Базарній площі, що знаходилася поруч, побоювалась подальших релігійних утисків. Затим справою збереження ікони опікувалася онука.
Детальніше: Нові надходження
Розповідь піде про інвентар сарматського поховання кінця І – першої половини ІІ ст. н. е. з кургану в с. Павлівка Кобеляцького району Полтавської області, виявленого за випадкових обставин у 1954 р. Вціліла частина речового комплексу цього поховання збережена відомою полтавською музейницею, краєзнавцем і археологом Г. О. Сидоренко (1918–1984). Галина Олексіївна за свій 40-річній музейній стаж вважала ці речі чи не найцікавішими з-поміж виявлених у своїй польової практиці, але, на жаль, так і не змогла опублікувати їх за життя.
Відомості про знахідку стародавніх речей у кургані надійшли до Полтавського музею влітку 1954 р. А на початку серпня того ж року Галина Олексіївна змогла домогтися виїзду на Кобеляччину. Завданням її відрядження було встановлення умов, за яких знайдене захоронення, і збір інформації про нього.
Детальніше: Посуд із Павлівського сарматського поховання
