Події

У 1902 році в Полтаві оселився один із кращих випускників 1897 року Санкт-Петербурзького державного Інституту цивільних інженерів Тит Якович Гардасевич. Успішно завершивши навчання, молодий фахівець отримав звання цивільного інженера 1-го розряду з нагрудним знаком і у чині колезського секретаря прибув на службу до Полтавського губернського правління. Свою кар’єру Тит Гардасевич розпочав у будівельному відділенні виконуючим обов’язки молодшого архітектора. Фіналом стала викладацька і наукова діяльність у Полтавському інституті інженерів сільськогосподарського будівництва. Полтава стала йому другою домівкою, тут він осів, одружився, провів у місті усе життя і відійшов у засвіти.
Тит Якович Гардасевич народився 1 грудня 1870 року у місті Луцьку на Волині, був старшим сином у родині телеграфного механіка Південно-Західної залізниці. Вочевидь, батько походив з селян, про що вказує Тит Якович у відомих нам, власноруч написаних, радянських анкетах. Сам він отримав особисте дворянство, дослужившись у 1912 році до чину надвірного радника. Завдячуючи освітнім реформам, юнак не дворянського стану мав можливість вивчитися спочатку у Рівненському реальному училищі, потім продовжити освіту в Інституті. Як кажуть нині: спрацював соціальний ліфт.

20 12 01 gardasevich01

У перший день зими 1991 р. в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 р.

У референдумі взяли участь 31 мільйон 891 тисяча 742 особи – 84,18% населення України. Із них 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа, або 90,32%, на питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли ствердно. Незалежність України було підтримано в усіх без винятку 27 адміністративних регіонах України (24 області, 1 автономна республіка та 2 міста зі спеціальним статусом). У Західному регіоні «за» проголосувало 97% виборців, у Центральному – 95%, у Південному – 84% і у Східному – 85%. На Полтавщині сказали “Так!” незалежності 94,9% виборців області, які взяли участь у голосуванні, або 1 206 801 особа. Відповіли “ні!” всього 44 308 виборців, або 3,7 %.

20 12 01 referendum01

Співробітники Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського впродовж багатьох десятиліть беруть участь у підготовці і виданні науково-популярних публікацій про історію рідного краю, особливості його природних умов. До загалу краєзнавчих матеріалів відноситься і книга Варвянської Т. В. та Супруненка О. Б. «Розрита могила». Видання побачило світ в серії «Пам’ятки археології Полтавщини» у 1996 р. Це перша з розповідей про найдавніші об’єкти давнього минулого нашої області. Книгу присвячено величним земляним надмогильним спорудам – курганам, які досить часто зустрічаються на Лівобережжі (зокрема, у Котелевському районі). В народі ці об’єкти називали могилами – похованнями, які «належали» татарам, литовцям тощо. Мовчазні свідки давнини завжди привертали увагу подорожніх і місцевого населення. У середині XIX ст. до курганів звернулися й дослідники. Про що вдалося довідатися вченим й розповідає книга «Розрита могила».

Автори сподіваються, що розміщення подібних видань допоможе широкому загалу громадськості збагнути значущість кожної пам’ятки, що представляє різні історичні епохи, замислитися над необхідністю берегти надбання культурної спадщини.

rozryta mogyla 1996 1
button

Сто двадцять років тому у Полтаві відбувалася значуща подія – освячували новозведений просвітницький будинок з театром.
Полтавське культурно-мистецьке життя розвивалося разом зі становленням міста як губернського центру, проте доступне було лише вищій аристократії та дворянству. Грандіозні містобудівні перетворення Полтави, що розпочалися 1802 року, змінили архітектурне обличчя міста і наблизили його за своїм образом до кращих столичних взірців. Вже до 1810 року були побудовані палаци губернаторів, розбита Кругла площа, прокладені широкі вулиці. Тобто для життя і дозвілля міської еліти досить швидко організовувалося прийнятне і комфортне середовище. З того ж року відомий перший полтавський театр розміщений у зведеній міським коштом мурованій триповерховій будівлі на Німецькій колонії. За 90 років ХІХ століття театр не один раз змінювався. Замість первісної, з часом застарілої і ветхої споруди, будували нові, але такі ж недовговічні   давалися взнаки неякісні будівельні матеріали, брак фінансів на утримання, пожежі, сезонність використання.

20 11 29 gogol01

17 (29) листопада 1823 р. народився майбутній письменник і фольклорист Матвій Симонов (Номис) на хуторі Терентія Симонова на Полтавщині (тепер с. Заріг Оржицького району).

До 1832 р. Матвій мешкав і навчався вдома, невдовзі – в Лубенському приходському училищі, потім – у Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835-1840). Після закінчення Київського університету учителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях. З 1855 р. служив чиновником у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі. У той час одружився з Надією Михайлівною Білозерською-Забіло, рідною сестрою Олександри Білозерської (псевдо Ганна Барвінок), дружиною П. Куліша, сестрою братів Білозерських. У сім’ї народилося четверо донечок: Надія (вересень 1857 – 4 грудня 1918), Марія (1858 – ?), Олександра (1862 – 1928), Галина (1863 – 1922). 1869 р. Матвій Терентійович повернувся в Лубенський повіт, де жив до кінця життя: то у с. Заріг, то у м. Лубни. Він вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював. Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872 – 1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877 – травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885 – 1890).

20 11 29 nomos01

Щорічно у кінці листопада українці відзначають День пам’яті жертв голодоморів. Напередодні цієї дати у залі № 22 Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського розгорнуто експозицію виставки «Україна 1932-1933 років. Геноцид голодом». Вона створена спільними зусиллями Українського інституту національної пам’яті, Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», Міністерства закордонних справ України.

На стендах розміщено значну кількість інформаційних матеріалів, присвячених різним аспектам висвітленої теми, зокрема, питанню: чому голодомор був геноцидом.

Запрошуємо наших відвідувачів ознайомитися з виставкою безпосередньо в музеї або он-лайн на сайті Українського інституту національної пам’яті за адресою: https://uinp.gov.ua/aktualni-temy/golodomor-1932-1933

Наталія Кузьменко

20 11 28 vystavka01

Сумна звітка надійшла з Чернігова... Пішов у засвіти відомий чернігівський археолог і музейник Олександр Володимирович Шекун (1935 – 2020), людина широко знана і шанована в Україні. Уродженець Чернігова, лісотехнік за освітою, пізніше технік-технолог штучних волокон, він прийшов у науку та пам’яткохоронництво після кількох десятиліть роботи на виробництві.

У 1980 – 1998 рр. працював на посадах науковця і завідувача сектором охорони пам’яток історії та культури у Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського, поставивши цю справу чи не найвищий щабель в Україні. І це не просто слова, а підготовка 312 паспортів й облікових карток на пам’ятки давньоруської епохи: десятки безіменних городищ і цілих літописних «міст», майже дві сотні селищ, більше сотні курганних і ґрунтових могильників... А, крім того, він не мислив себе без науки.

20 11 28 shekun01

День пам’яті жертв голодоморів – щорічний національний пам’ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. Цьогоріч – це 28 листопада. Пам’ятний день запроваджений згідно з указом Президента України № 1310/98 від 26 листопада 1998 р. як «День пам’яті жертв голодоморів».

В цей день громадяни традиційно відвідують поминальне богослужіння та покладають символічні горщики з свічками та зерном до пам’ятний знаків жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку «Свічка пам’яті» у Києві також беруть участь перші особи держави, представники іноземних країн (парламентарії, дипломати, діячі міжнародних організацій), духовенство, делегати регіонів, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду.

20 11 28 golodomor01

Фотолітопис Полтави розпочав відлік у середині ХІХ ст. Його формували як місцеві фотографи, так і прийшлі. Окреме місце належить фотомитцям, які залишили рідний край і розкрили свій потенціал за його межами. Серед останніх — А.М. Павлóвич.

Анатолій Миколайович Павлóвич народився 19 жовтня 1880 р. у Полтаві в сім’ї колезького радника. Його батько Микола Лукич Павлóвич закінчив історико-філологічний факультет університету Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), з 1871 р. служив учителем грецької мови та класним наставником у Полтавський першій чоловічій гімназії (сучасний Полтавський науковий ліцей № 3), у тому ж закладі в 1878 р. став інспектором (пробув на цій посаді до 1900 р.). За бездоганну службу мав дві нагороди — Орден Св. Станіслава ІІІ ступеня та Орден Св. Анни ІІ ступеня.

20 11 27 pavlovich01

26 листопада 2020 року Полтаву відвідала Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджанської Республіки Ельміра Ахундова. Дипломат зустрілася з головою Полтавської обласної державної адміністрації Олегом Синєгубовим, мала бесіду з місцевими підприємцями, познайомилася з роботою вищої школи обласного центру.

Згідно з програмою візиту висока гостя відвідала Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, який є одним із найважливіших об’єктів туристичної галузі області. Ельміра Ахундова оглянула експозицію «Унікальні предмети у зібранні музею «Скарбниця», художнє оздоблення зали № 22, а також збірки етнографічного та археологічного розділів. У розмові з директором закладу, заслуженим працівником культури Олександром Супруненком Посол Азербайджанської Республіки висловилася за нарощування культурно-туристичного співробітництва між народами двох країн.

20 11 27 posol01