Події

У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського триває виставка «Іграшкарство Полтавщини: історія, мистецькі традиції та сучасність». Незважаючи на карантинні обмеження, час для неї обраний дуже вдалий: цикл новорічних і Різдвяних свят. А він не лише тривалий, а довгоочікуваний. Мріється, бажається на святки з особливим настроєм. Хочеться, аби новий рік був прихильним до нас, з ласки Божої давав людям надію і на гарні врожаї, і на злагоду в родинах, і на веселі посмішки. Саме ці враження увібрала в себе традиційна полтавська іграшка, бо робили її добрі, вправні руки кращих майстрів.

Познайомилися з їхнім доробком і юні друзі Полтавського краєзнавчого музею – вихованці дитячої телестудії «Разом» інформаційного центру Полтавського міського будинку культури. Чи закортіло побавитися дідівськими іграшками, чи захотілося й собі взятися за старовинні ремесла? Про це − у сюжеті чергового випуску передачі «Завжди разом».

Переддень Водохреща 18 січня в народі називали «Голодний Свят-вечір», «Голодна кутя». Як і в переддень Різдва, дотримувались суворого посту. Навіть малі діти нічого не їли до вечора, попереджаючи один одного. Господиня знову готувала кутю та узвар, пісну вечерю, на яку молоді чоловіки приносили воду з річки. На Лубенщині ця вечеря складалась з семи страв: рибного борщу, супу або галушок, смаженої риби, капусти, гороху, куті та узвару. Часто готували пісний капусняк та пироги з картоплею. В інших місцевостях на Полтавщині кількість страв не була усталена, головна вимога – нічого скоромного. Господар ставив кутю в горщику, обернутому рушником, на покуті в сіно і примовляв: «Скільки в цьому горщику кутенят, щоб стільки я мав у своїм хазяйстві телят, лошат, ягнят, поросят, гусят і утят». Коли хтось із членів сім’ї приносив освячену на службі в церкві воду, господар (чи батько) давав кожному з родини ковтнути свяченої води, пив її сам, а потім брав з собою воду, кропильце і два пиріжки, або великий пиріг з капустою, горохом чи квасолею і обходив хату, подвір’я, господарські будівлі, окроплюючи ворота, двері, кутки вікон, стіни пишучи на них крейдою хрестики. На Лубенщині господар при цьому примовляв: «Христа вписну, пирога кусну» і відкушував шматок пирога.

21 01 19 vodohreshe

У минулому в багатьох країнах світу існувала традиція різдвяного полювання. Але якщо в епоху середньовіччя люди вимушені були полювати, щоб прогодувати і одягти свої сім’ї, щоб захистити від хижаків своїх домашніх тварин; то у XVIII – XIX cтоліттях винищення диких звірів і птахів продовжувалося по інерції, заради спортивного інтересу. Існували навіть різдвяні змагання з кількості вбитих птахів.

Нарешті, наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, ставлення людей до природи почало змінюватися. У 1900 році американський орнітолог Френк Чепмен запровадив нову традицію – полювати з біноклем замість рушниці і хватилися кількістю побачених і визначених, а не вбитих птахів.

На сьогодні Великий зимовий, або різдвяний, облік птахів – міжнародна акція, до якої долучаються багато любителів природи з усього світу.

Тож ми вирішили поділитися з шанувальниками нашого музею інформацією про те, як зробити свій маленький вклад у велику спільну справу з обліку птахів.

21 01 18 ptahy01

Глек був випадково знайдений в 1924 р. у р. Псел поблизу с. Омельник і через два роки надійшов до збірки музею. Під час Другої Світової війни він постраждав при пожежі і відреставрували його лише у 1993 р.

Виріб можна віднести до типу одноручних глеків зі сферичним тулубом, з низьким зрізано-конічним горлом, що розширюється догори, та пласким виділеним денцем. Глек має вертикальну, підпрямокутну у перерізі, кільцеподібну ручку-вушко. Вона кріпиться до плеча (верхнім кінцем – під горлом, а нижнім – до місця максимального розширення тулуба), що дозволяє розглядати її як низькопосаджену. Від кінців ручки по стінках тулуба відходять валики.

21 01 18 glek

Визначний радянський та український археолог, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, заслужений професор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, почесний громадянин міста Харкова, професор Борис Андрійович Шрамко належить до плеяди легендарних вітчизняних археологів та когорти наставників чималого кола українських археологів. І, крім усього цього, він був не тільки педагогом для частини науковців Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, а й добрим другом музею упродовж трьох десятиліть життя. Тож не дивно, що сьогодні без імені Бориса Андрійовича не проходить жодна екскурція в обласному музейному осередку Полтавщини.

З ім’ям ученого пов’язане вивчення доби раннього залізного віку в Україні та зокрема на Полтавщині, багаторічні дослідження широко відомого Більського городища, інших археологічних пам’яток краю. Мабуть жоден із колег-археологів і сучасників не присвятив Полтавській землі стільки років плідних наукових досліджень, не підготував такої кількості наукових та публіцистичних праць, жоден не сходив — не зміряв пішки чи за кермом доволі скромного «Запорожця» стільки стежок, курних шляхів і торованих доріг Поворскля, Посулля і Припсілля.

21 01 17 shramko01

Григорія Даниловича Епік народився (4 (17) січня 1901, у с. Кам’янка (нині в межах м. Дніпро) Катеринославської губернії у сім’ї робітника, закінчив сільську школу. З 1916 р. працював у залізничних майстернях конторником на складі. За участь у антигетьманському повстанні був звільнений з роботи. 1919 р. став добровольцем Першого Ново-Московського повстанського полку, брав участь у революційних подіях.

На початку 1920 р. вступив до більшовицької партії і став працювати в ревкомі Кам’янки. Згодом переїхав до Полтави, працював на посадах інструктора політпросвіти, секретаря та голови повітового виконкому. З 1922 р. – в культвідділі окружкому КП(б)У, а потім у губкомі комсомолу. У 1924 – 1926 рр. головний редактор видавництва «Червоний шлях» та Державного видавництва України у Харкові. Навчався в Інституті марксизму-ленінізму. З серпня 1933 р. – на творчій роботі.

21 01 17 epik01

17 січня 2021 р. минає 100 років з часу заснування Українського Вільного Університету. Заснований у 1921 р. у Відні, столиці Австрії, Університет того ж року переїхав до Праги, де блискуче розвивався протягом двадцяти чотирьох років.

У 1945 р. внаслідок військових подій, значну частину Університету було евакуйовано з Праги до Баварії, де він відновив свою діяльність. Сьогодні це найстаріший приватний навчальний заклад Німеччини і єдиний поза межами України, який викладає українською, німецькою та англійською мовами.

21 01 17 uvu

Невелику, але, безумовно, найціннішу частину фонду Олеся Юренка становить його юнацьке листування із молодими поетами, які в трагічний для України час жорсткого тоталітаризму починали своє творче сходження «діткорами» газети «На зміну», журналу «Піонерія», інших молодіжних видань. У 1935-36 роках, зокрема, склався своєрідний «трикутник»: Олесь Юренко (Козельщина) – Леонід Лупан (м. Київ) – Олесь Гончар (м. Харків). Юнаки регулярно обмінювалися враженнями від прочитаних книжок, ділилися життєвими радощами і негараздами, пересилали один одному для рецензування свої твори. Стосунки їх були щирими і змістовними, мали неоціненне значення для кожного із кореспондентів. Олесь Гончар навчався тоді в Харківському технікумі журналістики ім. Миколи Островського, він був наймолодшим серед «побратимів». «Як швидко йде час! Просто трагічно. Я оглянувсь назад і лякаюсь. Пам’ятаєш, прийшов у редакцію я: мені почався тоді 16-ий рік. А тепер ось уже 19-й, бритву купив вуси голити. Уявляєш, бритву! Вона мені не вуси, а серце ріже!», – з розпачем писав він Юренкові у листі від 24.05.36 р. Юренко – найстарший, вже мав сім’ю і роботу в редакції газети «Розгорнутим фронтом», потім учителював у школі с. Приліпка. Леонід Лупан – студент філфаку Київського університету, поетичний талант якого визнавали П. Тичина, І. Нехода, М. Бажан. Олесь Гончар звертався у листах до Леоніда «найдорожчий мій друже», високо ставив його думку, щоразу щиро дякуючи за «надзвичайно цінні вказівки», «дуже цінне зауваження» з приводу тієї чи іншої критичної оцінки своїх творів. У свою чергу, сам захоплювався поезією Лупана: «Твій вірш «Буду трактористом» читав і я, і читали всі хлопці. Думка єдина: прекрасний. Читаєш запоєм. Дихнути навіть ніколи».

21 01 16 lupan01

В експозиції виставки «Світло його зорі» до 100-літнього ювілею Олеся Гончара представлені фото юних літературних побратимів письменника. Серед них виділявся своїм талантом Леонід Лупан (1915-1944). Йому присвячені щоденникові записи Олеся Терентійовича від 15 січня 1990 р. та 29 листопада 1991 р., які наводимо нижче:

«У літа молодії був у мене друг Льоня Лупан, молодий поет, син учителів із Поділля, десь із Дунаєвецького району. Познайомилися ми з ним заочно, кілька років листувались; і коли мене, вже студента університету, разом з Олексою Веретенченком послали до Києва на першу нараду молодих письменників, ми з Льонею нарешті побачились - він був тоді студентом КДУ. Водив мене по Києву, показував Лавру, Успенський собор, що запам’ятався мені якимось фантастичним видивом, чимось небесним, неземним... Золота казка, світ неймовірної краси!

21 01 16 2lupan01

16 січня 1918 року морозне повітря Києва наповнила тривожна тріскотня рушничних пострілів, дріб кулеметних черг та поодиноке ухкання гармат. У той час, коли зі сходу до Києва просувалися війська більшовицької Росії на чолі з М. Муравйовим, у місті спалахнув заколот проти Української Центральної Ради (УЦР), підтриманий частиною військ Київського гарнізону, страйкуючим робітництвом та профспілками столиці.

Ядром заколоту виступило озброєне робітництво заводу «Арсенал», яке перебувало під впливом Київського комітету більшовицької партії та вороже поставилося до проголошення Української Народної Республіки (УНР). Захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто), заколотники намагалися оточити урядовий квартал.

21 01 16 petlura01