Події

Щиро вітаємо колег з Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського та Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського з підготовкою та виданням «Альбому дворянської родини Родзянків. 1813-1837»!

Упорядники презентують цікавий краєзнавчий артефакт – пам’ятку дворянської культури початку ХІХ ст. Вже сама назва раритету – «альбом» − повертає читача у садибне життя на Полтавщині з його клопотами, розвагами, родинним затишком і… популярними у цьому середовищі дамськими альбомами.

Як доводять дослідники, у їхнє розпорядження потрапила сімейна реліквія Родзянків – знатного роду, представники якого мешкали у селі Родзянки (інша назва – Веселий Поділ) Хорольського повіту Полтавської губернії. У колі знайомих господарів маєтку були: О. С. Пушкін, В. В. Капніст, Д. П. Трощинський, Г. Р. Державін, Л. І. Глібов та інші. Знаходимо в пам’ятці записи (віршовані і прозові) видатних людей, ілюстрації, в тому числі у вигляді силуетів.

21 06 25 kniga01

Одним із найдавніших видів народного декоративного мистецтва є вибійка. Завдяки простій техніці нанесення візерунка вона набула значного поширення в багатьох країнах світу, зокрема в Україні.

На думку фахівців, найдавніші вибійки, знайдені на території України, є грецькими тканинами VІ-V ст. до н.е. Дослідниця Романа Дутка аргументує припущення про існування вибійництва у скіфів. Рештки давньоруської вибійки ХІ-ХІІІ ст. та інші свідчення стверджують, що цей спосіб оздоблення тканин був відомий майстрам Київської Русі і займалися ним окремі спеціалісти. У ХV ст. вибійкою і тисненням прикрашали шкіряні оправи книг. У ХVI ст. працювали майстри-колтринники, які виготовляли настінні вибійчані оббиття.

З ХVІІІ ст. шлях розвитку української вибійки був відмінним від загальноєвропейського. Обсяги вітчизняного механізованого виробництва не були значними. Тому навіть до середини ХХ ст.(останній сплеск після Другої світової війни) існувало ручне вибійництво. Майстри декорували одяг і предмети вжитку, набиваючи узор на тканину при замовнику.

21 03 24 vybiyka01

Зразки зброї Османської імперії традиційно становлять значний науковий інтерес як елементи історичної епохи, а також як вишукані вироби зброярського мистецтва.

Протягом ХІV – ХVIІ ст. внаслідок успішних військових кампаній Османська імперія зайняла величезну територію, до якої, крім території власне Туреччини, належали Балканський півострів, країни Близького Сходу, Північної Африки. Але, вже у ХVIІІ ст. її відставання від європейських країн стало досить відчутним. Військові поразки зумовили необхідність проведення реформ у військовій організації держави. Створювались нові військові формування, змінювались їх чисельність та структура. Для підготовки офіцерського складу були відкриті військові училища, в яких викладали іноземці, зокрема, французи. Нову військову систему остаточно утвердили у 1839 р. указами султана Абдул-Меджида і додатковими положеннями Танзимату 1843 р. та 1877 р.

В останній чверті ХІХ ст. турецька армія опинилась під сильним німецьким впливом. Цей процес був пов’язаний з ім’ям німецького військового діяча барона Кольмара фон дер Гольца, котрий 1883 р. був запрошений турецьким урядом для реорганізації армії. Він особисто приймав участь у розробці нових армійських статутів, навчальних посібників для офіцерів, вдосконаленні структури військової освіти. Була також змінена номенклатура зразків зброї, у тому числі і холодної.

21 03 23 shablya01

Цілющі властивості води здавна відмічали наші пращури. Довгий час на Полтавщині природні водойми були головним джерелом водопостачання, а їх стан – показником здоров’я населення. Дуже часто заболочені території, які залишалися єдиним джерелом питної води на місцевості, ставали вогнищем серйозних епідемій. Болотні угіддя Полтавської губернії розподілялися нерівномірно: показник заболоченості зростав зі сходу на захід. Проблема заболоченості та пов’язаних із нею захворювань існувала майже у всіх повітах західної частини краю. Зокрема, гласний Лубенської повітової земської управи І. М. Леонтович на губернському зібранні 1895 року відзначав, що в Лубенському повіті є «місця, де тиф і лихоманки є досить поширеними. Підтвердженням цього є надмірне використання лікарями хінни для боротьби із захворюваннями населення». В Оржицькій волості один лікар використовував хінни в п’ять разів більше, ніж інші, що свідчило про надмірний розвиток інфекційних захворювань у тамтешній місцевості. Неподалік містечка Варва в межах Прилуцького повіту ще в 70-х роках ХІХ ст., внаслідок зсуву ґрунту, була порушена течія річки Удай, надмірне заболочення території негативно позначилось на здоров'ї людей. Комітет громадського здоров'я фіксував розвиток серйозних епідемій неподалік села Бодаква Лохвицького повіту.

21 03 22 vodni resursy01

Пуповина роду Павла Волика закопана у стародавніх землях Гелону, де і по сьогодні зберігається пам'ять про скитів-орачів, їх ремесла, а буттєві історії дідів – прадідів генетично передають землякам вправність, працьовитість та наполегливість. Майбутньому художнику сповна довелося пережити голодне похмуре дитинство 1940-х років, потім навчання у Котелевській загальноосвітній школі, робота в промкомбінаті та дійсна військова служба – так спливли перші 22 роки життя. Педагоги Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв) заклали фундаментальні основи образотворчості з європейським досвідом та вивченням орнаментальної абетки – першооснови світового мистецтва.

Післявузівське тридцятиліття в статусі художника Полтавського обласного відділення художнього фонду України було напруженим, тому що творчість 1970-90-х рр. проходила у минулій заідеологізованій системі координат, при якій меншість мистців, розуміючи її абсурдність, могли зважитися на свідомий нонконформізм, з ізоляцією від суспільства, глядача і, зрештою, на достатньо злиденне існування у «паралельному світі». Переважна більшість вирішувала складну морально-етичну дилему шляхом своєрідного роздвоєння – творила на замовлення влади, заробляючи на існування. Питома вага таких творів у П. Волика незначна, тому «вірус» подвійних стандартів художнику вдалося швидко здолати.

21 03 21 volyk01

Однією з унікальних пам’яток вітчизняної музейної справи є невелика за обсягами книга «Музей мистецтва. Коротенький провідник» (1919 р.). Її автор – Михайло Якович Рудинський (1887-1958) – археолог, історик мистецтва, один із фундаторів музейної справи. Видання дає уявлення про початковий етап формування колекції образотворчого мистецтва у Полтаві.

Події післяреволюційного 1919 р. змушували фахівців-музейників якнайшвидше збирати мистецькі твори по залишених власниками маєтках на Полтавщині. Водночас дехто з діячів культури, дворян, міщан передавали тоді уповноваженим особам (від Комітету по охороні пам’яток старовини, мистецтва і природи) в дар чи на зберігання сімейні реліквії, старожитності, художні твори. У такий спосіб, подекуди стихійно, доповнювалася головна на той час збірка – художника Миколи Олександровича Ярошенка, заповідана Полтаві.

rudynskiy muz myst 2001

button

З 2010 року екологічний календар поповнився ще однією датою. Відтоді 20 березня – Всесвітній день горобця. Запровадити його запропонували спільно індійські і французькі орнітологи за підтримки багатьох національних та міжнародних організацій.

Ці маленькі, сіро-коричневі, непоказні пташки чи не найкраще за всіх прижилися поруч із людиною. Так прижилися, що в дикій природі горобці вже майже не гніздяться. В Україні і, зокрема, на Полтавщині, зустрічаються два види горобців – польовий і хатній.

Хатній горобець має сіру маківку, світло-сірі щоки, велику чорну пляму на горлі і грудях. Самки і молоді птахи з темними ряботинами. Польовий горобець відрізняється коричневою, а не сірою шапочкою, чорною плямкою на щоках і двома білими смужками на крилах. У польових горобців самці і самочки забарвлені однаково.

21 03 19 gorobetc01

17 березня 2021 р. у залі № 22 Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського пройшло засідання Координаційної ради з питань розвитку туризму та курортів при Полтавській обласній державній адміністрації. У зібранні взяли участь представники влади, громадських організацій та бізнесових структур зазначеного спрямування, відомі в області працівники екскурсійно-туристичної сфери, журналісти місцевих ЗМІ.

Приміщення Полтавського краєзнавчого музею було обрано невипадково. Адже саме цей заклад упродовж багатьох десятиліть тримає першість у дослідженні та освоєнні усього загалу культурно-історичної спадщини області і регіону. Ця думка прозвучала у вступному слові заступника голови Полтавської облдержадміністрації Катерини Рижеченко. Вона подякувала директору музею, заслуженому працівнику культури України, кандидату історичних наук Олександру Супруненку за участь в підготовці заходу, підкреслила зв'язок нинішньої зустрічі з напрацюваннями попередніх поколінь краєзнавців.

21 03 17 rada01

Вадим Щербаківський (1876-1957) – археолог, мистецтвознавець, етнолог, дійсний член Чеської Академії наук, Міжнародного антропологічного інституту у Франції, Словацького наукового товариства імені Шевченка у Львові, Української вільної Академії наук, кавалер сербського ордена Святого Сави, автор близько ста наукових праць, мистецьких видань, власник унікальної фото й негатеки творів українського мистецтва, музейний діяч та колекціонер.

Творча доля вченого тісно пов’язана з Полтавським краєзнавчим музеєм: 1912 рік поклав початок новому етапові життя й діяльності

21 03 15 sherbakiwsliy

17 березня 2021 р. старшим науковим співробітником відділу природи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Оленою Халимон проведена віртуальна ботанічна мандрівка «Зеленим гаєм Лесі Українки», присвячена не лише ювілею письменниці, а й Міжнародному дню лісів. На масовий захід, який відбувся у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського, завітали студенти І курсу Полтавського державного аграрного університету.

Природа рідного краю була одним із чинників формування таланту Лесі Українки. В її творах згадуються понад 100 видів рослин, у тому числі майже 40 дерев. Це й аборигенні види з різних регіонів України: Волині, Полтавщини, Карпат, Криму, а також предстваники субтропічної та середземноморської флори.

Рядки з поезії Лесі Українки про дерева у виконанні студентів, майбутніх агрономів, вдало доповнювала розповідь Олени Халимон про особливості біології даних видів, декоративні форми, сорти, виведені селекціонерами та названі на честь знаної українки і героїв її творів.

21 03 17 zelenym gaem01