Час роботи: 9.00-17.00, 10.00-17.00 (понеділок), середа - вихідний
Вартість квитків на відвідування музею: для дітей до 6 років – безкоштовно, для учнів та студентів – 10 грн., для дорослих – 25 грн., екскурсія по відділу – 50 грн., тематична – 75 грн., оглядова по музею – 250 грн. екскурсійна група – 15 чол. Кімната унікальних експонатів: для дітей – 15 грн., для дорослих – 30 грн.
Мироненко Василь Федорович (1911- 1964) — український графік, професор, народний художник України. Народився9 січня 1911 р. у с. Оріхівці, тепер Лубенського району Полтавської області. По закінченні школи вступив до Харківського художнього інституту (1931). Навчався у художника-графіка Василя Касіяна. Брав участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках з 1932 р. Його персональні виставки відбулися у Харкові (1940, 1944, 1954,1975), Москві (1946), Сумах (1953), Києві (1958).
Видатний український актор Степан Йосипович Шкурат народився 8 січня 1886 р. у Кобеляках. Сім’я Шкуратів, де росло четверо дітей, не відзначалася заможністю та ще й втратила батька-годувальника, коли Степанові було дванадцять. Раннє наймитування, тяжка праця за невелику платню спонукали хлопця шукати відраду у мистецтві. Юнаком Степан Йосипович почав грати на сцені Народного дому. Першою великою роллю став Микола у «Наталці Полтавці», згодом були Іван Карась, Солопій Черевик, Хома Брут, Гнат Голий, Сила Ларівон − ціла низка народних образів зібрав у сценічний доробок молодий кобеляцький пічник.
У 1910 р. сім’я Шкуратів переїхала до Ромен, тоді – Полтавської губернії. На сцені місцевого театру Степана швидко помітили, а місцева поміщиця навіть запропонувала фінансувати його навчання професійному співу. Але не склалося. Нелегке життя, десятки театральних та кінематографічних образів, прагнення досягти майстерності стали відмінною школою у кар’єрі актора.
8 січня виповнюється 100 років від дня смерті талановитого українського скульптора, члена Товариства пересувних художніх виставок, дійсного члена Петербурзької академії мистецтв Леоніда Володимировича Позена. Майбутній митець народився 26 лютого 1849 р. у родовому маєтку Позенів, у селі Оболонь Хорольського повіту (нині Семенівський район Полтавської області). Серед мальовничої природи батьківської садиби минали дитячі роки майбутнього творця. Найбільше він любив гуляти в парку чи сидіти на березі річки, спостерігаючи за природою. Ще тоді в нього була пристрасть до ліплення. До наших днів у центрі села зберігся будинок, у якому закладалися основи світосприйняття молодого скульптора. Освіту Леонід Позен здобував у Першій полтавській гімназії, згодом закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1876-1891 рр. мешкав у Полтаві, де працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім переїхав до Петербургу. Служив у прокуратурі Санкт-Петербурзького окружного суду. У 1912 р. став сенатором.
Сьогодні світле свято Різдва Христового! Традиційно цього дня діти працівників Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського вітають полтавців зі святом.
До вашої уваги – відеоролик, що розповідає про цю подію «Бажані гості на Різдво». І наші найщиріші привітання з Різдвом − усім, хто шанує народження Христа, його прихід задля спасіння людей від гріха.
6 січня 2021 р., напередодні світлого Різдва Христового до Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського завітали вихованці зразкової групи народного співу дитячої вокально-хорової студії «Домінус» (художній керівник – Людмила Портна).
Юні артисти привітали співробітників закладу з прийдешнім святом, розважили виконанням народних колядок і щедрівок. Кожен піснеспів перетворювався на театралізоване дійство за участю традиційних різдвяних персонажів.
У народі говорять: «Зима прийшла і празничків привела». І дійсно, взимку майже щодня – свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.
Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо.
Ганна Чубач (1941-2019) - видатна українська поетеса, родом з Вінниччини була членом Правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника. За п’ятдесят років плідної творчої праці видала понад 80 книг для дорослих і дітей, створила понад 500 пісень. За визначні творчі здобутки була удостоєна звання Заслужений діяч мистецтв України, нагороджена орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, удостоєна Державної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки, муніципальної премії “Київ” імені Євгена Плужника, Міжнародних літературних премій: ім. Володимира Винниченка, міжнародної премії “Дружба”, літературних премій ім. Павла Усенка, Марусі Чурай, Семена Гулака-Артемовського та Євгена Гуцала. Якби за результатами всенародного опитування у нашій країні поетам присуджували почесне звання “Народний поет України”, однією з перших цього звання була б удостоєна Г. Чубач. Зі шкільних підручників початкових класів, шкільних програм, радіо та телевізійних ефірів це ім’я широковідоме українському читачеві: багато років працювала в газеті “Літературна Україна”, у журналі “Дніпро”, не один рік вела цікаві авторські радіопередачі на Українському радіо. Особливу увагу у творчому доробку Ганни Чубач привертають вірші, присвячені дітям: веселі, дотепні, повчальні, жартівливі. Її дитячі вірші дарують добрий настрій, вчать мислити й любити рідне слово. В незалежній Україні дітлахи вчилися за абеткою Ганни Чубач.
Так влучно і красиво висловився український письменник і перекладач Олекса Новицький про академіка Миколу Миколайовича Гришка (1901-1964) – славетного полтавця, видатного українського генетика, селекціонера та ботаніка. 6 січня 2021 року вся наукова спільнота відзначає 120 років від дня його народження. Це – людина з великої літери, яка залишила по собі величезну наукову і культурну спадщину. Микола Миколайович був не тільки вченим-теоретиком та практиком, а й талановитим організатором науки і педагогом. За життя він здобув і агрономічну, і педагогічну освіти. Більш ніж 20 років присвятив викладанню агрономічних дисциплін у Києві, Сумах, Чернігові, Глухові. Вчений продовжував займатися дослідницькою роботою завжди. І це принесло свої плоди: ще будучи молодим, він здобув професорське звання. Микола Гришко першим написав і видав україномовний «Курс загальної генетики» (1933 р.). Результатом його копіткої роботи із селекції конопель стало присудження вченому, без захисту докторської дисертації, найвищого наукового ступеня – доктора сільськогосподарських наук. Це відбулося у 1936 році, а через три роки його обрали дійсним членом (академіком) Академії наук України (нинішньої Національної академії наук). Вінцем діяльності стало відновлення та розбудова Центрального республіканського саду АН УРСР. Нині це – Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка НАН України – величний, казковий сад над Дніпром.
Історія формування геологічної колекції музею бере початок з часу заснування закладу – з 1891 року. На момент створення Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського) геологічна збірка нараховувала понад 600 одиниць. Основою колекції були збори експедицій під керівництвом професорів О.В. Гурова (1843-1921) (23 одиниці корисних копалин) та В.В. Докучаєва (1846-1903) (500 зразків гірських порід), опрацюванням яких займався статист Полтавського губернського земства, а з 1891 року перший завідувач Природничо-історичного музею − М.О. Олеховський (1854-1909).
Для формування у населення Полтавщини загального уявлення про геологічну історію Землі, колекція музею поповнювалася немісцевим матеріалом. Так, у 1900 році в музеї зберігалися мінерали та гірські породи, зібрані на Уралі. Серед них: золото, срібло, кіновар, гірський кришталь, аметист, малахіт тощо (всього 65 одиниць). З 1894 по 1917 роки музейна колекція поповнилася матеріалами, зібраними полковником П.П. Бобровським у різних куточках світу. Серед них: зразки піску із пустелі Сахари, вулканічна лава з Везувію, вулканічний попіл та мармурові плити з Помпеї тощо. Чисельні «пожертвування» музею робили місцеві жителі. Так, Н.Н. Казанцева ‒ вдова видатного художника В.Г. Казанцева, передала зразок кварцу з самородним золотом. Цінним надбанням музею стала петрографо-мінералогічна колекція із зібрання К.М. Скаржинської, що репрезентувала «розкішні закордонні колекції з мінералогії, геології». Це в першу чергу геологічні зразки найстарішої мінералогічної контори «Krantz in Bonn», заснованої Адамом Кранцом у 1833 році в м. Фрайбурзі (Німеччина).
